Три «християнські чесноти» – віра, надія і любов – є головною зброєю в будь-якій духовній боротьбі. Апостол Павло говорить про це в Першому посланні до солунян: «Зодягнувшися в броню віри й любови, та в шолом надії спасіння» (1Сол. 5:8).
З одного боку, саме їх ставлять під сумнів у момент випробування: «У кого ти віриш?»; «На кого ти надієшся: на Бога чи на власні сили?»; «Чи твоя любов некорислива?» З иншого боку, кожне випробування є покликом до актів віри, надії та більш правдивої любови, про що я говоритиму детальніше далі.
Святе Письмо є нашою силою в боротьбі, бо воно має особливу благодать заохочувати віру, підсилювати надію, живити любов.
У Посланні до римлян апостол Павло каже чудову фразу: «А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію» (Рим. 15:4).
Найбільш значущим текстом є, безперечно, розповідь про учнів, що йдуть до Еммаусу. Вони віддаляються від Єрусалиму з похмурими обличчями й важким серцем, із почуттям, що всі надії, які вони покладали на Ісуса, остаточно зруйнувалися. Але ось невідомий чоловік іде з ними дорогою, пояснюючи їм Писання. Наприкінці шляху, впізнавши Господа, коли той розламав хліб (ще перед тим, як Він зник з їхніх очей), вони відчули себе настільки оновленими у вірі й надії, що повернулися назад до Єрусалиму, аби розповісти иншим учням про свою зустріч з Воскреслим, кажучи один одному: «Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?…» (Лк. 24:32).
Ось головний дар слова, коли Святий Дух дає нам його розуміння: воно пробуджує в серці полум’я віри, надії і любови.
Слово, що зцілює й очищає серце
Я переконаний, що читання Святого Письма, його поступове проникнення в наше серце та нашу пам’ять є джерелом глибоких зцілень. Це – не магічний лік, і читання Біблії, безперечно, не звільняє від терапевтичної праці з компетентними людьми, коли це необхідно, але Боже слово має для усіх тих, що часто звертаються до нього, цілющу дію.
Саме такий духовний досвід мали ченці-пустельники в перших століттях історії Церкви. Ці тисячі чоловіків та жінок, зокрема святий Антоній Великий, перебували в пустелі на самоті, покликані Святим Духом до духовної боротьби, яка з часом уможливила появу християнської цивілізації. Їхнім прагненням було особисте навернення, чистота серця, пошук Бога в постійній молитві. Один з їхніх особливих засобів – засвоєння Святого Письма, над яким вони намагалися роздумувати вдень і вночі, застосовуючи його на практиці. Плодом цього є духовний досвід, який свідчить про те, що зустріч зі словом, закарбування його в пам’яті серця здатні викрити в останньому найпотаємніші компроміси зі злом, очистити його і поступово дійти до справжньої перебудови психіки, що веде до миру та свободи. Це справжній шлях гуманізації[1].
Антропологічна правда, проста, але засаднича, полягає в такому: людина живе словами, що перебувають у ній. Наша пам’ять, свідома і несвідома, є немовби резервуаром слів, які спричиняють нашу поведінку й формують нашу ідентичність. Ми носимо цілу внутрішню мову, більш-менш свідому, яка має визначальну роль у наших стосунках зі світом, з нашими близькими, зі самими собою. Ці слова та мова вкоренилися в нас різними шляхами. Це – слова, які були нам сказані, коли ми були малими дітьми, і які закарбувалися в нас. Це своєрідні вірування чи переконання, які ми сформулювали собі у відповідь на події, що позначилися на нашій особистій історії. Ці слова залежать від нашого виховання, від нашого культурного середовища. Це також уривки безперервного потоку слів, якими насичені соціальне життя та засоби масової інформації і яким вдалося прилаштуватися в нашій глибинній пам’яті. Ці слова можуть набути форми переконань (таким чином…), наказів (ти повинен…), заборон (не треба, щоб…). Здебільшого вони не роблять нам добра, вони замикають і паралізують нас: «Мені ніколи це не вдасться»; «Я лише нездара»; «Життя погано склалося»; «Ніхто мене не розуміє…» Можна було б скласти цілий каталог. Вони відривають нас від нас самих і від дійсности, викривляють наші стосунки зі світом й иншими.
Натомість часте звертання до Святого Письма звільняє від непотрібних слів і має благотворну дію, бо поступово в нас оселяється саме Боже слово. Коли ми постійно роздумуємо над ним, поселяємо його у своєму серці, то воно знешкоджує негативні слова і замінює їх на слова довіри й заохочення: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє» (Фил. 4:13); «Бо для Бога нема неможливої жадної речі!» (Лк. 1:37); «Ти Син Мій Улюблений» (Мр. 1:11). Боже слово є, по суті, словом надії. Воно є також словом правди: воно вводить у правильний стосунок з Богом, зі світом, з иншими, зі самим собою. Воно очищує брак віри, надії, любови, а також недобрі думки, які заплямовують й затемнюють серце.
Коли Боже слово прочитане й зрозуміле у Святому Дусі, то воно, у кінцевому підсумку, завжди є словом підбадьорення, навіть коли воно зі силою викриває гріх, що воно иноді робить. Читання слова не є неважливою вправою. Воно може струсонути нас, як справжній землетрус, і гостро порушити питання про наші компроміси зі злом. Однак слово ніколи не має за ціль засудження, а тільки навернення і спасіння. Якщо воно викриває наш гріх, воно водночас каже нам, що прощення можливе, що Бог не «проти нас», а «за нас», і що Він супроводжуватиме й підтримуватиме нас на нашому шляху навернення.
Так ми досягаємо життя й свободи: навчаючись жити не з потоку негативних слів, які перебувають у нас, а із заохочення й багатства Божого слова. Звичайно ж, це не здійсниться за тиждень, це – довга праця, яка вимагає великого терпіння, але в якій Господь може вчинити дива.
[1] Див. опис святого Антонія Великого (поданий його біографом святим Атанасієм Олександрійським) під час його зустрічі з вірними після багатьох років, проведених на самоті: «Його зовнішній вигляд був таким самим, він ні не поправився через брак фізичних вправ, ні не змарнів через пости та боротьбу з демонами, він був таким самим, яким ми його знали до його усамітнення. Духовно чистий, він не був ні скутий смутком, ні переповнений задоволенням, ні сміху, ані суму не було в ньому, натовп не бентежив його, люди, що віталися з ним, не викликали в нього надмірної радости: завжди байдужий до себе самого, керований розумом, природній… Його душа перебувала в мирі, його зовнішні чуття були теж незворушними; і, так само, радість його душі робила його обличчя радісним; рухи його тіла давали уявлення про стан його серця згідно зі словами Святого Письма: радісне серце робить обличчя спокійним. […] Ось як розпізнавали Антонія: він ніколи не був збентеженим, його душа була спокійною; він ніколи не був похмурим, його дух перебував у радості».