«Господи, Ти промовляєш до усіх людей, зокрема через те, що з ними трапляється щохвилини»[1].
Попередньо ми говорили про Святе Письмо та Боже слово, яке з нього промовляє. У цьому ж розділі я хотів би звернути увагу на иншого посередника, через якого нам може бути адресовано Божі поклики, а саме – на події життя. Зауважмо, що в давньоєврейській мові слово davar має одночасно два значення: слово і подія. Це зрозуміло: зустріч зі словом, якщо вона є автентичною, є справжньою подією. І навпаки, будь-яка подія є словом. Доволі часто саме світло, яке ми черпаємо у Святому Письмі, дозволяє нам зрозуміти, яке слово, який поклик адресовано нам через ту чи иншу подію і як ми маємо його пережити.
Засаднича правда, на якій базується усе, що скажемо згодом, полягає в такому: у нашому житті немає жодної події, яка б у той чи инший спосіб не містила Божого поклику (поклику до зростання, до розвитку, до зміни нашого бачення речей, до навернення[2]…).
Звичайно ж, існує багато обставин нашого життя, які, можливо, не були бажаними Богом. Однак Святе Письмо запрошує нас подивитися поглядом віри на перебіг нашого життя, вірити, що Бог присутній у кожній речі і може зробити так, щоб усе сприяло нашому добру, навіть найскладніші й обурливі ситуації. Святі абсолютно одноголосно свідчать про цю глибоку довіру: все є в руках божественного Провидіння, яке бажає лише нашого добра і використовує все з неймовірною мудрістю. Але щоб змусити усе сприяти нашому добру, Бог потребує нашої згоди, співпраці нашої волі, а отже, звертається до неї в непомітний, таємничий, але дійсний спосіб. Таким чином, кожна подія, якими б не були її причини (навіть якщо вона є наслідком помилки чи гріха), може бути прийнятою та зрозумілою як звернення Бога.
Ця правда є засадничою, проте існує ризик її неправильного розуміння, а тому слід бути уважними. Вона справді може призвести до тенденції поспіхом інтерпретувати все, що ми переживаємо, надаючи йому духовного смислу, зі спокусою певного фундаменталізму чи фаталізму та простором для багатьох ілюзій. Часто ми не розуміємо смислу того, що переживаємо. Поклики, які Бог адресує нам через події, повинні виявлятися поступово, розрізнятися з обачністю і не сплутуватись із чимось, що, у кінцевому підсумку, є культурною чи психологічною проекцією, псевдодуховним трактуванням, неправильно накладеним на події. Головне, як ми це побачимо надалі, не тлумачити усі ситуації, а прийняти їх і пережити з вірою, навіть якщо ми не розуміємо усього до кінця.
Иншою небезпекою може бути скрупульозне ставлення, яке підштовхуватиме нас обов’язково знаходити смисл у всьому через страх не помітити божественну волю (страх, який коріниться в психологічній потребі безпеки). Це, своєю чергою, віддалить нас від простоти та свободи Божих дітей.
Отже, ми торкаємося делікатної сфери. Однак ми не повинні проходити повз засадничу правду, яку стверджуємо тут. Насправді, саме присутність Божих покликів дозволяє нам позитивно пережити будь-яку ситуацію і відкриває нам шлях до свободи[3] та життя за будь-яких обставин, навіть, як може видаватися, найбільш безнадійних.
Твердження, згідно з яким будь-яка подія, яку ми переживаємо, несе в собі певний поклик Бога, є правдою віри, що випливає зі Святого Письма і не може бути обґрунтована лише раціональними доказами. Але, як усі правди віри, вона є надзвичайно плідною й визвольною. Саме це я намагатимуся показати.
Щасливі події – поклики до вдячности та дару
Спершу скажімо слово про позитивні події, які є наслідком «маленького» чи «великого» щастя в нашому житті. Насамперед вони є носіями поклику до подяки, до вдячности. Отримане щастя буде ще більшим, якщо ми відповімо на цей поклик. Радісно отримувати, але не менш радісно дякувати за зроблений нам дарунок. Така позиція вдячности є гарною, бо вона є правильною (протилежне було б невдячністю). Ця позиція є вірною, бо поглиблює зв’язок із тим, хто дарує, а також збагачує серце і робить його більш відкритим до прийняття инших благ. Вона відкриває до подальших дарів і дозволяє більшою мірою досвідчити Божу щедрість, як це добре зрозуміла свята Тереза з Лізьє. Ось порада, яку отримала її сестра Селіна: «Найбільше притягує божественну благодать вдячність, бо, якщо ми дякуємо Йому за благодіяння, це зворушує Його і Він поспішає зробити для нас десять инших благодіянь, а якщо ми знову дякуємо Йому так само гаряче, то відбувається незчисленне помноження дарів! Я досвідчила це, спробуйте – і ви побачите! Моя вдячність за все, що Він мені дає, не має меж, і я доводжу Йому це тисячею способів»[4].
Божі дарунки також є спонукою довіряти, приймати життя, ділитися, робити отриманий дар плідним для нас самих і для инших, бути відповідальними. Вони є покликом віддати себе самого у відповідь, виявити таку ж щедрість, яку ми пережили стосовно себе.
Болісні події – поклики до зростання
Тепер перейдімо до більш делікатного розділу «Болісні події». Вони також містять поклики, зміст яких, звичайно ж, є дуже різним залежно від обставин. Вони можуть бути запрошенням до віри, надії, терпіння, сміливости, прощення, до усвідомлення власних можливостей тощо. Список є безкінечним. Але є особливий пункт – засадничий поклик, – який слід відкрити і який не обов’язково є тим, про що ми спонтанно думаємо.
Коли ми перебуваємо в складній ситуації, найбільш важливою і найбільш визвольною річчю є не знайти вихід із неї (що, зрештою, часто не підвладне нам), а зрозуміти і слідувати за покликом, який адресовано нам у цій ситуації. Спочатку цей поклик не є очевидним, але поступово він дозволяє виявити себе, якщо ми приймаємо цю ситуацію і щиро запитуємо себе, чого чекає від нас Бог.
Коли Євангеліє каже нам, що Ісус – це дорога[5], воно пропонує нам одне з найгарніших слів надії, яке тільки може бути. Ці слова означають не лише, що Його заповіді є «вказівними стовпами» на шляху життя. Цей вираз означає, що немає обставин, де б жива присутність Ісуса, навіть прихована, не була здатна зорієнтувати нас, витягти нас, коли ми грузнемо, дати нам силу йти вперед, хоча б крок за кроком, день за днем. Псалом 31 містить таку гарну фразу: «І мене не віддав в руку ворога, на місці розлогім поставив Ти ноги мої!» (Пс. 31:9).
Зауважмо також одну важливу річ: допомога, яку нам надає Господь у конкретній ситуації, ніколи не є помахом чарівної палички, втручанням, яке слід пасивно прийняти, щоб усе пішло на краще. Коли Бог діє для нас, Він ніколи не діє без нас, не запрошуючи наш розум по-новому бачити речі, а нашу свободу – зробити вибір, зайняти нову позицію. Иншими словами, ніколи немає божественного втручання в наше життя, яке б не несло поклику до навернення. «Я створив вас без вас, – сказав Господь святій Катерині Сієнській, – але Я не врятую вас без вас».
[1] Довіритися божественному Провидінню, (L’abandon а lа providence divine), що колись приписували Жану-П’єру де Коссад, с. 137.
[2] Це стосується, звичайно ж, усіх людей, а не лише вірних. Життя є школою для кожного чоловіка й кожної жінки. Школою вимогливою й важкою, але, у кінцевому підсумку, повною мудрости. Дехто дозволяє навчати себе з довірою та послухом і робить великий поступ. Инші ж замикаються в бунті й гіркоті… Таємниця людської свободи.
[3] Можна було б дати таке визначення поняттю «свобода»: здатність позитивно переживати будь-яку ситуацію. Можливість не бути ні замкнутим, ні розчавленим, а знайти шлях зростання і більш глибокого та справжнього життя. Саме цю свободу, славну свободу Божих дітей, Ісус здобув для нас Своєю смертю і воскресенням.
[4] Sr Genevieve de la Sainte Face, Conseils et souvenirs, (Поради та спогади), Cerf.
[5] «Я – дорога, і правда, і життя» (Ів. 14:6).