Я хотів би зробити зауваження, яке, на мою думку, певною мірою пояснить мої слова. Як ми вже говорили, Божі поклики можуть мати дуже різний зміст залежно від обставин, періодів нашого життя – особливого і єдиного шляху, який Бог пропонує кожному. Вони можуть бути покликами до терпіння, до прощення, до залучення до конкретного служіння, до молитви, до прийняття самого себе, до довіри, до смиренности, до ніжности, до прийняття радости тощо.
Але якщо заглибитися в суть речей, то легко усвідомити, що за своєю безкінечною різноманітністю поклики, адресовані нам, завжди є запрошеннями вірити, сподіватися чи любити.
Порядок, в якому були згадані три «християнські чесноти», що становлять засадничу динаміку духовного життя, має своє значення.
Першим покликом, який Бог нам адресує в кожній ситуації (особливо в складних), є поклик до віри: вірити, що Бог присутній, що Він вірний, що Він усе тримає в руках, що Він не забуває нас. Оскільки Бог є Отцем, то найглибшим і найголовнішим покликом, який Він нам пропонує, є поклик до довіри. Другим покликом, який Він нам адресує, є поклик до надії: чекати допомоги від Нього, а не лише від самих себе. Покладати на Нього нашу безпеку, а не на усі людські безпеки, які ми собі створили.
На цій основі віри та надії ми можемо також відчути і прийняти поклики любити: поклики до більш правдивої і чистішої любови до Бога, до нашого ближнього, а також до нас самих.
Віра та надія відіграють засадничу роль у християнському житті, бо вони є опорою любови; вони неначе два крила любови, які дозволяють їй злетіти і розгорнутися. І ця любов – єдине, що має значення і що залишиться. «Коли любови не маю, то я ніщо!», – каже апостол Павло (1Кор. 13:1-2). Віра буде замінена чітким баченням, надія поступиться місцем володінню всім, чого ми чекали з довірою. Але любов не буде замінена нічим иншим: любов, якою ми любитимемо Бога та своїх братів, у Царстві Божому буде такою ж, якою є тут, на землі. Звичайно ж, вона буде більш палкою і чистою, безконечно вільною і щасливою, але не змінить своєї суті. Отже, нашим єдиним бажанням уже відтепер повинно бути бажання зростати в любові, стаючи відкритими до Божих покликів, які, у кінцевому підсумку, завжди є покликами любити більше згідно з трьома напрямами, які повинна мати любов: любов до Бога, любов до ближнього, любов до себе. Про це я говоритиму далі.
Однак спершу, щоб доповнити те, що я сказав про віру, надію і любов, я хотів би зауважити таке. Коли ми переживаємо складні хвилини, то можемо спостерігати, що яким би не було випробування (проблеми зі здоров’ям, клопоти на роботі, духовна криза, трудність у стосунках тощо), завжди в нас випробовуються і переглядаються віра, надія та любов. Усі ці реалії задіяні більшою чи меншою мірою залежно від обставин.
Кожне випробування є випробуванням віри. Будь-яка скрутна ситуація, тією чи иншою мірою, містить запит, адресований вірі: «Чи ти віриш, що Бог присутній у цьому моменті твого життя?», «Чи ти ще віриш у Його любов, у Його обіцянки?», «Чи ти віриш у Його вірність, Його силу, у те, що Він тримає все в руках і робить так, щоб усе сприяло твоєму благу?»
Кожне випробування, тією чи иншою мірою, є випробуванням надії і ставить запитання, які можна було б сформулювати так: «Від кого ти чекаєш спасення: лише від себе самого, від своїх можливостей, від тієї чи иншої людської підтримки чи головно від Бога?»; «На що або на кого ти покладаєш свою безпеку: на свої матеріальні статки, свій досвід, свою освіту, свої здібності, на ту чи иншу особу або інституцію чи ти справді покладаєш свою безпеку лише на Бога в Його безкінечному милосерді?»
Нарешті, будь-яке випробування (зокрема у сфері стосунків, до прикладу, криза подружжя) є також випробуванням любови: «Чи твоя любов є справжньою?», «Чи вона є безкорисливою?», «Чи вона здатна тривати в часі?», «Чи твоя показна великодушність не є прихованим торгуванням (ти даєш стільки, скільки отримуєш)?»
Кожна важка хвилина є, отже, покликом до більш твердої віри, до більш довірливої надії, до більш чистої і вірної любови. Це означає також, що ми не повинні боятися випробувань у житті. Вони є необхідними і корисними, якщо ми виявляємо в них поклики, які нам адресовані. Лише вони справді сприяють нашому розвиткові та зростанню. Якщо ми не зневіряємося, то вони є нагодою прийняти дар зростання віри, довіри, любови. Пригадаймо собі, наприклад, прекрасні слова апостола Петра про віру:
«Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа, на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі для вас, що ви бережені силою Божою через віру на спасіння, яке готове з’явитися останнього часу. Тіштеся з того, засмучені трохи тепер, якщо треба, всілякими випробовуваннями, щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золото, яке гине, хоч і огнем випробовується, на похвалу, і честь, і славу при з’явленні Ісуса Христа» (1Пет. 1:3-7).
Апостол Яків на початку свого послання навіть каже: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування» (Як. 1:2).
Висновок зі казаного вище можна було б зробити такий: незважаючи на велику різноманітність покликів, які випробування життя містять у собі, основним запрошенням за будь-яких обставин є запрошення до довіри й любови.