Я хотів би запропонувати деякі міркування про поклик та красу[1]. У грецькій мові ці два слова є близькими: kalos означає «гарний», а kalein – «кликати»[2]. Існує глибока гармонія між тим, що ми сказали про Бога, який кличе, і таємницею краси. У Діонісія Аеропагіта є такий вираз: «Бог кличе (kaloun) усе до Себе, саме тому Він є названий kallos (краса)»[3]. Краса, яка торкається серця людини, є цікавою аналогією для того, щоб говорити про Бога, який кличе.
Краса кличе. Вона не залишає нікого байдужим, вона пробуджує бажання. «Бог кличе до Себе все, як бажане кличе до себе бажання»[4]. Будучи об’єктом замилування, краса також спонукає до слухання. Вона є запрошенням до відповіді: милуватися, співати і любити взаємно красу, яка звертається до нас, виявляючи себе. Ця відповідь є даною: ми не самі відповідаємо на поклик краси. Порив, який веде нас до неї і змушує нас дякувати їй, не йде від нас самих, він іде від неї, ми можемо лише прийняти його або спротивитися йому… Не ми творимо любов, яку краса викликає в нас (навіть якщо краса торкається нас і зворушує нас, бо вона єднається в нас із певним очікуванням).
У кожній справжній красі, як і в Богові, є чистота, безкорисливість, щедрість. Гарна річ не є гарною для самої себе, вона є гарною для тих, хто милується нею і радіє її красі. Немає нічого гіршого, аніж нарцистична краса.
Краса є сяйвом, щедрістю, віддаванням себе задля радости иншого. Ми розуміємо також, що поклик завжди є безконечно багатшим, ніж будь-яка відповідь, що жодна відповідь не може ніколи вичерпати його чи відповісти йому повністю. Неможливо визначити межі поклику любити, адресованого нам найголовнішою Красою. Те, чого просить поклик краси (який є також покликом правди, покликом добра)[5], не зводиться до окремих актів, які можна було б подати у вичерпному списку: це, у кінцевому підсумку, – цілковитий дар нашої особи. Саме тому, якщо поклик є безконечно щедрим, він також здатний пробудити в особі, відкритій до безмежної щедрости, цілковите дарування себе: мірою любити Бога є любити Його без міри.
У відповіді на цей поклик любити ми губимо себе і самі ж знаходимо себе: «Поклик, який кидає нам краса, кличе нас також до самих себе, стати самими собою. Призначаючи нас собі самій, вона призначає нас тому, що наше єство носить обіцяного»[6].
Нехай кожен з нас полюбить красу Бога, загубить себе в ній, щоб віднайти себе.
Я прикликав тебе твоїм ім’ям
Усе, що було сказано вище про Божі поклики, їхній смисл, їхнє посередництво, їхні цілі знаходить свою глибинну основу, свій кінцевий синтез і своє повне здійснення в тайні Христа, «Ти кращий від людських синів» (Пс. 44:3).
Насправді, існує лише одне слово поклику: слово, яке Отець адресує нам через Свого Сина. Як каже Іван від Хреста, Отець має нам сказати лише одне слово, це – Його Син[7]. Він є Словом і підсумовує у Своїй особі все те, що Отець прагне сказати нам. Він є найбільшим даром Бога людству («Коли б знала ти Божий дар, і Хто Той, Хто говорить тобі: Дай напитись Мені», – каже Ісус самарянці у Євангелії від Івана 4:10) і водночас найбільш настійним покликом, який коли-небудь був йому адресований. «Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любови, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце та милосердя…» – каже апостол Павло до филип’ян (Фил. 2:1).
Христос резюмує все, що було сказано в творенні, все, що було передане в історії Ізраїлю; Він у Своєму Втіленні та Своїй Пасці є остаточним словом, до якого нічого не можна додати, яке каже нам усе про Бога і все про людину. Одне єдине слово, але невичерпно багате. Святий Іван від Хреста, коли говорить нам про тайни Христа, порівнює їх із печерами, копальнями, які можна досліджувати безконечно, щоб знайти там незліченні скарби: «Святі Отці Церкви надаремно намагаються відкрити їх, а привілейовані душі намарне намагаються скуштувати їхні дивовижні речі в цьому житті: і одні, і другі виражають їхню лише незначну частину. Яка незвідана безодня – Христос! Це – багата копальня, яка містить незліченні жили скарбів; з неї можна завжди черпати, не досягаючи її дна. У міру того, як ми розкопуємо її, ми знаходимо там нові жили, які відкривають нові багатства. Саме це змусило апостола Павла сказати про Христа: “В Якому всі скарби премудрости й пізнання заховані” (Кол. 2:3)»[8].
Різні поклики, які Бог адресує нам від початку до кінця життя, насправді йдуть від одного єдиного поклику: прийняти тайну Христа, дозволити їй просвітити й перетворити нас.
Перший поклик, про який ми говорили – поклик творення, поклик до життя – у таємничий спосіб уже є покликом у Христі. Усе було створене в Ньому, Ним і для Нього, як каже апостол Павло в Посланні до колосян: «Він є образ невидимого Бога, роджений перш усякого творива. Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, усе через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього, і все Ним стоїть» (Кол. 1:15-17).
Поклик творення є покликом бути вповні чоловіком, вповні жінкою. Цей поклик може здійснитися повністю лише в Христі: Він сам вповні реалізована людська особа, яка цілковито відповідає Божому плану.
Поклик до хрещення також, але чіткіше й виразніше, є покликом у Христі. Через хрещення ми отримуємо новий дар, нове життя, божественне життя. Отримуємо новий поклик, який полягає в тому, щоб ми самі вирішили слідувати за Христом, наслідувати Його, формувати себе на Його подобу, перетворюватися в Ньому.
Усі покликання в Церкві (до подружжя, до священства, до богопосвяченого життя тощо) приєднуються до хрестильної благодаті і також є покликами в Христі, покликами виразити і пережити одну грань Його тайни: Христос-Наречений, Христос-Священик. Всі охрещені повинні дбати про те, «щоб через них Церква краще показувала Христа і то віруючим і невіруючим; чи то на висотах молитви, чи то в проповіді Царства Божого народам, чи то лікуючого недужих та зранених, чи то привертаючого грішників на добрі діла, або благословляючого дітям та всім висвідчуючого добро, послушного однак завжди волі Отця, що Його післав»[9].
Кожен поклик і кожне втручання Бога в наше життя через Святе Письмо, події, порухи Святого Духа, за посередництвом благодаті – про що я говорив у цій книжці – не мають иншої мети, як провадити до Христа і здійснити уподібнення до Нього, що є кінцевим смислом людського життя. Кожен поклик є покликом любити, як ми сказали, але навчитися любити можна тільки від Христа. «Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий» (Мт. 11:29). Ми можемо стати здатними любити по-справжньому, лише дозволяючи Святому Духу уподібнити нас до Нього. «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!» (Фил. 2:5).
Ми знаходимо свою справжню ідентичність лише в Христі. Слово «кликати» має два значення: воно означає «називати», «позначати» і, водночас, «звертатися», «запрошувати».
Ці два значення єднаються в тайні Христа. Дозволяючи Христові кликати нас, відповідаючи на Його запрошення навернутися і слідувати за Ним, ми знаходимо свою справжню ідентичність, ми отримуємо нове ім’я, яке справді позначає нас у нашій ідентичності та нашій місії.
«Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможцеві дам їсти приховану манну, і дам йому білого каменя, а на камені написане ймення нове, якого не знає ніхто, тільки той, хто приймає його» (Об. 2:17).
Нове ім’я, яке не є ні запереченням, ні скасуванням попереднього імени, – це ім’я, яким Бог витягує нас із небуття, щоб покликати до життя, але й ім’я, яке рятує перше ім’я від його занепаду, від його можливої замкнутости, яке відкриває його смисл, роз’яснює його і здійснює вповні.
[1] Ці міркування натхненні книжкою філософа: Jean-Louis Chrétien, L’appel et la réponse, (Поклик і відповідь), Editions de Minuit, 1992.
[2] Нам потрібно, особливо сьогодні, знову відкрити (як багато святих і містиків у минулому) Бога як красу. Відродження християнського мистецтва є життєвою необхідністю.
[3] Діонісій Ареопагіт, De divinis nominibus, IV, 7. Цитата за: Jean-Louis Chrétien, цит. твір.
[4] Ульріх Страсбурзький, богослов XIII століття. Цитата за цит. твором, с. 27.
[5] Бог є водночас красою, правдою і добром. Тут ми більше звертаємо увагу на красу, бо, напевно, саме тому, що правда і добро є красивими, вони приваблюють нас.
[6] Jean-Louis Chrétien, цит. твір, с. 23.
[7] «Даючи нам Свого Сина, як Він зробив це, Свого Сина, який є Його єдиним Словом – бо инших у Нього немає, – Бог сказав нам усе за один раз цим Словом». Цит. за: Jean de la Croix, Montée du Carmel, (Сходження на гору Кармель), книга 11, розділ 22.
[8] Saint Jean de la Croix, Œuvres complètes, (Повна збірка творів), Сеті, Духовна пісня В, строфа 37, с. 1414.
[9] Вирази, які вжив II Ватиканський собор, говорячи про чернече життя. Див. II Ватиканський собор, Догматична Конституція про Церкву Lumen gentium, (Світло народів), 1964, 46.