Канікули та святкові дні
Скажіть мені, чому діти найбільш набридливі й дразливі на канікулах та в інший час, коли ми особливо хочемо втішити їх? Було б чесно і справедливо, якби вони думали: «Овва! Мама й тато вже чудово подбали про нас. Вони беруть нас на дорогий відпочинок, хоча могли б витратити гроші на себе. А тато, мабуть, волів би піти порибалити (це правда) або зробити що-небудь інше. Але вони піклуються про нас і лишили нам місця у своїх планах. Так! Я буду якомога добрішим і слухнянішим. Я спробою помиритися з сестрою і не буду вимагати нічого особливого. Яка ж це буде весела подорож!»
Чи діти думають таким способом? Та де там! Не існує такого явища, як вдячність між поколіннями.
І ще до того, як сім’я виїде з міста, починаються бої за те, хто сидітиме біля вікна і хто триматиме пса. Мала Сестричка кричить: «Слухайте мене!» що кілька хвилин. Напруження зростає і на передніх сидіннях. Перш ніж сім’я добереться до Фенікса, тато почне дихати вогнем. Він вже досить натрудився, коли закінчував офісну роботу і готував автомобіль. І ця колотнеча от-от зведе його з розуму. Вже чотири сотні миль він терпів суперечки, смішки, штовханину, скубання, сльози, базікання і незаплановані зупинки для туалету. Тепер він починає втрачати контроль. Двічі він дико цілиться в клубок тіл, скручених на задньому сидінні, але промахується і травмує плече. Він уже їде швидше, але перестає говорити. Про його почуття свідчать лише налиті кров’ю очі та нечасте сіпання лівої щоки. Веселого відпочинку, татусю! Попереду ще тринадцять днів.
Одного разу я дістав листа від матері, яка саме повернулася з нервової відпустки, подібної до тої, яку я описав. Цілими днями два її сини нили і скаржилися, ображаючи і б’ючи один одного. Вони годинами могли копати спинку татового сидіння. Зрештою цей бікфордів шнур догорів до сухого пороху. Батько зупинив авто на узбіччі і вигнав хлопців надвір. Судний День настав. Відлупцювавши обох, він засунув їх на заднє сидіння і попередив, щоб вони тримали язика за зубами.
– Якщо я почую хоча б писк від одного з вас упродовж півгодини, – попередив він, – то ви дістанете ще більше!
Хлопці засвоїли урок. Вони мовчали як риба наступні тридцять хвилин, після чого старший сказав: «Тепер можна говорити?»
Батько відповів суворо: «Так. Що ти хотів сказати?»
– Ну, – заговорив далі хлопець, – коли ти лупцював нас на узбіччі, з моєї ноги злетів черевик. Ми лишили його на дорозі.
Це була єдина добра пара взуття, яку мала дитина. Цього разу в мами нерви не витримали і вона почала кидатися на задньому сидінні як несповна розуму. Так скінчився ще один чудовий день сімейного єднання.
Чи саме так батьки мають поводитися в той час, коли діти дратують їх? Звісно, що ні, однак, треба сказати правду. Батьки також люди. Вони також мають слабкі місця і межу терпіння. Дітей слід відокремлювати і, мабуть, вдаватися до ляпанців набагато раніше. Саме в тому разі, коли батьки відчайдушно намагаються уникнути покарання, ступінь роздратування сягає небезпечних висот. Тоді може статися все. Саме тому я доводив, що помиляються ті, хто заперечує проти тілесного покарання, позаяк воно нібито веде до наруги над дитиною. Позбавляючи батьків способів упоратися з дражливою поведінкою на ранній стадії, вони фактично збільшують імовірність того, що дітям буде завдано шкоди, коли спалахнуть емоції.
Перш ніж ми завершимо тему сімейного відпочинку, поговорімо про те, чому діти, стають надокучливішими в ці особливі дні. Для цього існують дві поважні причини. По-перше, і дорослі, і діти схильні дратувати одне одного, коли дуже довго мусять сидіти разом. Але й також очевидно, що складна дитина відчуває потяг досліджувати межі щоразу, коли, на її думку, вони змінюються. Саме це, безумовно, відбувалося з нашими дітьми. У ті дні, коли ми планували подорож у «Діснейленд», гірськолижний або інший відпочинок, можна було не сумніватися в тому, що вони почнуть набридати нам. Діти наче хотіли запитати: «Позаяк це особливий день, то які правила тепер?» Часом нам доводилося карати чи сварити їх у тих випадках, коли ми прагнули якраз покращити стосунки. Ваші вольові діти можуть поводитися так само. Можливо, саме тому Ерма Бомбек сказала: «У сім’ї, яка розважається разом, всі «капають» одне одному на нерви».
До інших бойовищ дитинства належать одягання і зачіски, готування страв і домашні обов’язки, вимагання солодощів та ласощів у супермаркетах, вчасне уставання на шкільний автобус, регулярні ванни, звичка огризатися до мами і прибирання в дитячій кімнаті. (Як сказала мені одна матір, у кімнаті її 10-річної дитини був такий безлад, що потрібен був укол від правця, аби пройти туди). Кількість цих рутинних сутичок між батьками й дітьми практично безмежна. Дитина може скористатися будь-яким приводом, щоб розпочати нову війну – ви часом не помічали цього?
Наголошую ще раз, ці вогнища антагонізму між поколіннями не виникають просто через розбіжності в поглядах. Якби конфлікти не становили чогось більшого, то перемовини й компроміс могли б вирішити їх дуже хутко. Натомість, вони являють собою бойовий плацдарм, де можна кинути виклик батьківській владі і спробувати підірвати її. І тут йдеться не про те: «Чи можу я домогтися свого?», а радше: «Хто тут головний?» (Не забувайте, що я описую мотивацію дуже вольових дітей. Згідлива дитина діє витонченіше у своєму пориванні до влади).
Коли мине час, бої ставатимуть чимраз напруженішими. Те, що починалося як відносно дрібна незгода через час спання чи домашні завдання, може вирости в найжахливіший конфлікт. Деякі підлітки влаштовують батькам пекло на землі. Вони завдають глибоких, пекучих ран, які можуть не загоїтися ніколи. Але тепер я хочу завершити цю дискусію, пояснивши велике значення влади та її вислідів для батьків. Усе, сказане досі, є лише прелюдією до головної розповіді. Будь ласка, читаючи, зверніть особливу увагу на решту цього розділу.