Декілька тижнів тому, повертаючись до машини з торгового центру, я почув голосний та пронизливий зойк. «Допоможіть», – стогнав хтось.
Я зустрів чоловіка десь за двадцять метрів, він був у розпачі (хоча і не без причини). Двері машини випадково притиснули йому пальці. А сталося ось що. На передньому сидінні затаївся маленький трирічний бешкетник, який вирішив «зачинити двері перед батьком».
Батько погрозливо махав вільною рукою, примовляючи: «Ох! Ох! Чакі, відчини двері! Пальці притиснуті… швидше… Чакі… будь ласка… відчини… Відчини!»
Чакі врешті зрозумів та зробив це, звільнивши посинілі пальці. Батько підстрибував від болю на проході в паркінгу, то цілуючи, то погладжуючи руку. Чакі незворушно сидів на передньому сидінні машини і чекав, поки батько заспокоїться.
Я знав: цьому чоловікові було дуже боляче, але повинен зізнатися, що мене цей випадок розсмішив. Мені здається, це символізувало велику плату за батьківство. Сьогодні дуже не просто виховувати хлопчиків та дівчаток. Все найкраще батьки віддають дітям, які часто у відповідь затискають дверима їхні пальці – особливо протягом невдячних підліткових років. Можливо, саме тому хтось пожартував: «Безумство – спадкова хвороба. Вона передається від дітей».
Є й інше, що передається від дітей, зокрема любов, сенс життя та здатність віддавати. Вони допомагають не втрачати почуття гумору, а це є надзвичайно важливим для емоційної стабільности в «стресові дні». Я згадав одинадцятирічного сина Анни Ортланд, про якого вона пише у своїй книзі «Правила поведінки красивої жінки». Авторка повела цього невгамовного хлопчика на огляд до лікаря. Спершу медсестра зважила його та визначила ріст, а потім збиралася заповнити медичну картку.
«Скажіть, пані Ортланд, – сказала медсестра, – як він спить?»
Нелз відповів сам: «Я сплю дуже добре».
Медсестра це записала.
«У нього добрий апетит, пані Ортланд?»
«Я їм усе», – сказав Нелз. Вона записала і це.
«Пані Ортланд, а з кишківником все гаразд?»
Хлопець відповів звуком, який вказував на те, що і тут все чудово.
Такі згадки є безцінними для батьків, які не лінуються записувати. Поділюся ще однією історією з життя. Недавно один батько розповів мені про п’ятирічного хлопчика, який сидів у туалеті саме перед початком землетрусу в Лос-Анджелесі 9 лютого 1971 року. Удар був таким сильним, що пацан впав із горщика. До того малий не стикався із землетрусом і подумав: гуркіт спричинила його забавка у ванній. «Що я зробив, мамо?» – запитав наївно по-дитячому він.
Сім’я в буквальному розумінні є «музеєм пам’яток» для тих, хто обдарований благословенням мати дітей. Хоча мої діти вже дорослі, я можу пригадати десять тисяч епізодів, ретельно закарбованих у пам’яті. «Відеозаписи» з їхнього дитинства дуже ціную: навіть тепер я бачу шестирічну дівчинку, яка іде зі школи. У неї розпатлане волосся, а підколінок сповз аж до кісточки. Відразу видно, що дівчинка бавилася на турниках дитячого майданчика. Вона попросила склянку молока і сіла за стіл на кухні, навіть не підозрюючи про ніжність та любов, які я в той момент відчував до неї. Тоді вона побігла бавитися.
Ось я бачу інший «запис»: Я бачу чотирирічного хлопчика з перев’язаним коліном та крихтами хліба на обличчі. Він підійшов до мене і попросився на коліна.
– Перепрошую, – лише один хлопчик у світі може вмоститися мені на колінах, якщо захоче.
– А хто він? – пролунало запитання.
– О, ти його не знаєш. Цього хлопчика звати Раян.
– Але ж я є Раян!
– Так, але в того хлопчика світле волосся та блакитні очі.
– Ти що не бачиш: у мене світле волосся. І в мене блакитні очі.
– Так, але багато діток мають світле волосся та блакитні очі. Лише один хлопчик може сидіти в мене на колінах і це мій син… мій син… і я його люблю.
– Агов, це я. Я твій син. Мене звати Раян! Я заберуся тобі на коліна!
Ми бавилися в цю гру сім років, і досі вона важлива для мене.
Чую, як мої читачі дивуються: «Ви такий сентиментальний».
«Так», – не заперечую я. Мені не соромно визнати, що ціную людей і найбільше переймаюся життям членів своєї сім’ї. Я насолоджувався кожним кроком розвитку дітей і хотів би, щоб ми завжди залишалися молодими.
Не лише Ширлі та я тішилися зростанням дітей. Дана та Раян, виявляється, також приділяли цьому неабияке значення. Дочка цінувала кожну мить дитинства і дорослішала неохоче. Її фотографії, м’які іграшки та кімната загалом нагадували про дитинство. Так само дочка сідала на коліна Санта-Клаусу за чотири роки після того, як дізналася: насправді його не існує. Але, на жаль, дочці виповнилося тринадцять, і вона змінилася. Приблизно за рік повернулася до своїх іграшок та записів, акуратно їх поскладала та залишила перед дверима в кімнату Раяна. Зі сльозами на очах Ширлі принесла мені записку, яку залишила дочка. Я прочитав:
Любий Раяне,
Тепер це все твоє. Бережи їх так, як це робила я.
З любов’ю, Дана.
Ця записка означала: двері до країни дитинства зачинились. А якщо так, то ніщо на світі їх уже не виявиться здатним відчинити знову. Саме тому дитячі роки є швидкоплинними можливостями. Все ж таки цей безцінний період часто збігається з часом, коли батьки з тієї чи іншої причини віддаляються від дітей. Тоді прагнуть досягнути чогось на роботі, постійно поспішають та кудись біжать, дратуються та сперечаються, тягнуть додому доверху заповнену паперами для нічної роботи валізу, їдуть в аеропорт, щоб встигнути на останній літак у Чикаго, підробляють на відпочинок, і тоді цілковито виснаженими падають у ліжко. Так минає черговий день без спілкування між батьком та його маленькою охочою до навчання дитиною.
Одна мати розповіла мені про розмову сина-дошкільнятка з іншим чотирирічним хлопчиком на сходах.
«Де твій татко?» – запитав він. – Я його ніколи не бачив»
«О, він тут не живе, – пролунала відповідь, – він лише спить тут».