Можна не лише пережити кризу, але й скористатися нею. Найкраще ілюструє це твердження приклад доктора Стівена Ховкінга, астрофізика з Кембриджського університету в Англії. Його вважають найкращим науковцем після Ейнштейна і, безперечно, найталановитішим астрономом наших днів. Мало хто знає, що доктор Ховкінг має прогресуючу хворобу – бічний аміотрофічний склероз. Ховкінг прикутий до інвалідного візка, у нього паралізовані руки і ноги. Також порушена координація тіла, і він може «спілкуватися» лише за допомогою комп’ютера. Ховкінг докладає стільки зусиль під час спілкування, що ті, хто його не знають, думають: він висловив свою думку, коли насправді сказав лише декілька слів. Йому важко писати, самому їсти, зачісуватися, одягати окуляри. В американському науково-популярному журналі «ОМНІ» про нього написано: «Ховкінг… може хіба що сидіти та думати. Його голова як комп’ютер. Він пам’ятає довжелезні рівняння, і вони дають життя його ідеям, тоді він диктує результати своїм колегам чи секретарці – подвиг, який можна порівняти з унікальними здібностями Бетховена пам’ятати цілу симфонію».
Ця стаття в «ОМНІ» містила слова доктора Ховкінга про хворобу. Я не можу їх забути. Ховкінг поділився, що до боротьби з хворобою було нудно працювати і життя здавалося не цікавим. Ніщо його не захоплювало і не мотивувало. Він багато пив і робив мало корисного. Після хвороби ставлення до життя кардинально змінилося: доктор почав його цінувати. Ховкінг сказав про своє переосмислення: «Коли немає шансів на життя, людина починає цінувати те, що має».
Який глибокий зміст у цих словах! Людина недооцінює те, що має. Людина не тішиться доброму здоров’ю, смачній їжі, приємним розвагам, сприятливим обставинам та гарним будинкам, якщо все це має від народження. Хіба підліток прокидається вранці із вдячністю за невідчутність болю в суглобах, зір у межах норми, вільне дихання і загалом чудове самопочуття? Напевно, ні. Підліток ще не знає, що таке виснажливий біль чи хвороба, і навіть не замислюється над станом свого здоров’я. Але потім ці найкращі благословення життя починають щезати, і, відповідно, людина починає їх цінувати. Чоловік, що подібно до Стівена Ховкінга, стикається з погіршенням здоров’я та загрозою передчасної смерти, сприймає світ по-іншому, бачить у ньому сенс: краса дерева, можливість бачити захід сонця, бути з рідними та близькими – все відтепер є важливим.
Давайте застосуємо такий концепт до американського стилю життя: це здатне пояснити багато проблем та психіятричних симптомів, які навалюються на нас. Нас вчили брати все найкраще від життя на землі. Ми вважаємо: за божественним указом нам відведено принаймні сімдесят два роки блаженства, і коли щось не так, то починаємо панікувати. Інакше кажучи, ми занадто багато очікуємо. Але життя дуже рідко виконує свої обіцянки. Воно сповнене прикрости та розчарувань, хвороб, болі та самотності навіть за найкращих обставин. Тому неминуча прірва між реальним життям і очікуваннями.
Внаслідок цього люди часто потерпають від депресій, особливо жінки, високими також є показники скоєння суїцидів, насамперед серед молодих представниць слабкої статі, і всі ми відчуваємо занепокоєння. Я знаю чоловіків, в яких прогресувала виразка навіть за незначних невдач на роботі. Я зустрічав жінок, які кожного дня переживають через дрібниці: замалий будинок, недоброзичливого сусіда чи загалом, коли щось не так складається.
Порівняйте це з проблемами німецьких сімей наприкінці Другої світової війни. Кожної ночі тисячі британських бомбардувальників скидали снаряди на Гамбург, Берлін та Мюнхен. Американці робили те саме. Гинули близькі та рідні. Населені пункти було зруйновано та спалено. Маленьких дітей калічили і вбивали. Допікали відсутність їжі і забруднення води. Взагалі було порушено уклад життя. Однак історики відзначають, що сила духу цих нещасних залишилася недоторканою до кінця війни. Вони не зламалися, натомість навіть лагодили свої будинки і намагалися знайти вихід із цієї жахливої ситуації.
Як можемо ми розраховувати на таку мужність у період лиха, порівняно із заможними американцями, що, хоча і мають усе необхідне, сидять під кабінетами психіятрів? Відмінність, за Стівеном Ховкінгом, полягає в очікуванні від життя не одного і того самого. Німці були морально готовими до страждання, і, відповідно, налаштованими на гірше. Ми ж уразливі, реагуємо на найменші розчарування, бо навчені: лиха можна уникнути. Ми дозволяємо емоціям керувати життям і через те перетворилися на рабів своїх відчуттів.
Навіть християнські священики зробили свій внесок у таке спотворення. «Стань послідовником Христа – і твої проблеми вирішаться», – подібні заклики чатують на нас. «Твій бізнес процвітатиме.., якщо ти правильно висловиш свої прохання перед Богом, і Він збагатить тебе. Ти можеш уникнути будь-яких хвороб та травм». Якщо замислитися, то це, так би мовити, дуже гарний пакет пропозицій.
На жаль, Бог не дає таких обіцянок. Ісус пояснює: «Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Ів. 16:33, виділення додано).
Християнство завжди спрямоване в майбутнє. «І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об. 21:4). Проте Біблія не обіцяє легкого і щасливого життя. Навпаки, Святе Письмо готує до протилежного – випробувань для вдосконалення і змужніння. Ті, хто притримується іншої думки – Бог повинен запобігти навіть найменшій неприємності, – мусять відшукати пояснення, чому Він дозволив несправедливо звинуватити Івана Христителя і відрізати голову, чому апостол Павло просидів стільки часу у в’язниці. Вони також мусять знайти пояснення уривку з Святого Письма у Євреїв 11:35-39: «А інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли»
Я пригадав про Йова зі Старого Заповіту, який втратив усе, що мав, і навіть дітей. Потім погіршилося його здоров’я. Він сидів на землі, тіло в нього вкрилося наривами, він сумував за своєю сім’єю, був виснажений, від нього відмовилися друзі, і він думав, чому Бог це допускає. Але в лиху годину, коли всі біди, що тільки можна уявити, звалилися на нього, віра не похитнулася. Його дух не зламався. Він оцінив свої нещастя і залишився непохитним: «Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся»[1] (Йов 13:15). Він є класичним прикладом розумного чоловіка, і його воля відмовляється піддаватися почуттям та обставинам.
Висновок
Багато написано про те, що чоловік повинен прислухатися до своїх почуттів – хотіти (і мати право) плакати, любити та надіятися. Ці поради мають право на існування. З наступної частини побачимо: батько, який для мене уособлював мужність, насправді був дуже ніжним чоловіком і не соромився плакати. Я не закликаю чоловіків демонструвати фальшиву радість, коли важко на душі. Проте дуже небезпечно, коли почуття керують нашим розумом. Почуття не повинні домінувати над раціональними рішеннями, особливо під час кризи, ми також не повинні дозволяти найменшим розчаруванням спричинити депресію та розпач.
Я надіюся ніколи не переживати такого горя, як у Йова та біблійних мучеників, проте прагну перейняти стійкість перед труднощами, такими, як серцевий напад, із чим стикнувся вже. Так само як голова своєї сім’ї я хочу, аби ви менше очікували на настання старости. Як зазначив доктор Ховкінг, життя сприйматиметься інакше, набуде сенсу, якщо ми докладемо зусиль.
[1] Тут біблійна цитата наведена згідно перекладу о. Івана Хоменка