У перших своїх роздумах я спробую окреслити в загальних рисах дійсний стан речей із вірою в Христа в нашому суспільстві, й поглянути, що пропонує нам Слово Боже, аби могти протидіяти цьому стану. На подальших зустрічах ми зупинимось на питаннях, що для нас сьогодні означає віра в Христа, як її сповідували апостол Іван та апостол Павло, а наостанку – над тим, як нам звіщати Христове спасіння сучасній людині.
*
Яке місце в нашому суспільстві та в нашій культурі займає Ісус? Гадаю, можна сказати, що Він і присутній, і відсутній водночас. На певному рівні, на рівні шоу та мас-медіа загалом, Ісус Христос справді широко присутній, Він наче справжня «Суперзірка», як говориться в назві славнозвісного, присвяченого Йому, мюзиклу. Одні за одними виходять оповідання, фільми, книги, в яких автори досхочу маніпулюють постаттю Христа, нерідко беручи на озброєння якісь примарні нові історичні документи про Нього. Код Да Вінчі – останній і найагресивніший приклад з цієї довгої серії. І це вже стало модою, літературним жанром. Спекулюючи на широкому резонансі, який викликає ім’я Ісуса, й на тому, чим Його особа є для значної частини людства, ці люди дешевою ціною забезпечують собі колосальну рекламу. А це є літературне паразитування.
Що зробили погани, будучи неспроможними чи не бажаючи боротися зі своїми пороками? – питав себе святий Августин. Дуже просто: вони приписали їх і Богові! Так хтивість стала богинею – Венерою, жорстокість стала богом – Марсом і так далі. Таким чином вони почувалися оправданими, живучи в тих самих пороках. Те ж саме відбувається й сьогодні стосовно Христа, – що є одним із найтривожніших знаків повернення назад до поганства. Не існує такої слабкості чи одержимості в сучасній культурі, яку, плекаючи, не намагалися б приписати Ісусові, аби почуватися оправданими.
Отже, під певним поглядом ми можемо сказати, що Ісус Христос доволі широко присутній у нашій культурі. Але якщо звернемо погляд на сферу віри, до якої Він належить у першу чергу, то ми з жахом зауважимо, що Його особа тут абсолютно відсутня, якщо взагалі не відкинена.
У що насправді вірять ті, які називають себе «віруючими», в Європі та в інших країнах? Вірять, здебільшого, в існування найвищого Буття, Творця всього; вірять в існування «потойбічного» світу. Але це ще не є християнська віра, це просто деїстична віра. Говорячи термінологією славнозвісного розрізнення, запропонованого Карлом Бартом, це ще не віра, це лише релігія. Не одне соціологічне дослідження свідчить про цей факт і в таких країнах та місцевостях, де існувала древня християнська традиція, наприклад, у місцевості, де народився я сам, у Марке. У такій релігійності Ісус Христос практично відсутній.
Навіть діалог між наукою та вірою, що знову став таким актуальним, мимоволі спричиняється до того, що Христа виносять за дужки. Адже предметом розгляду цього діалогу є Бог, Творець. Для історичної особи Ісуса з Назарету в ньому нема місця. Те ж саме відбувається і в діалозі філософському, коли цікавлять не стільки історичні реалії, скільки радше метафізичні поняття.
Словом, на всесвітньому рівні повторяється те, що відбулося на Ареопагу в Атенах, коли там проповідував апостол Павло. Доки Апостол вів бесіду про Бога, Який «сотворив світ і все, що в ньому», та про те, що «й ми з Його роду», доти освічені атеняни слухали його із зацікавленням; коли ж він почав говорити їм про Ісуса Христа, «Який воскрес із мертвих», вони делікатно відповіли: «Про це послухаємо тебе іншими разом» (Дії 17:22-32[1]*).
Достатньо кинути загальний погляд на Новий Завіт, аби зрозуміти, наскільки первинне значення слова «віра» далеке від того, яке воно має в Новому Завіті. Для апостола Павла віра, завдяки якій осягається оправдання грішників і дар Святого Духа (Гал. 3:2), себто віра, яка приносить спасіння, – це віра в Ісуса Христа, у пасхальне таїнство Його смерті та воскресіння. Для апостола Івана також віра, «яка перемагає світ», – це віра в Ісуса Христа. «Хто перемагає світ, як не той, хто вірує, що Ісус – Син Божий?» – пише він (1Ів. 5:4-5).
Тому перше, що треба зробити, – це збудити в собі глибокий акт віри. «Бадьоріться! Я переміг світ», – говорить нам Ісус (Ів. 16:33). Христос переміг не лише тодішній світ, Він переміг світ усіх часів у тому, що в ньому є неподатливе і що опирається Євангелію. Тож немає причин ні для страху, ні для зневіри. Часті пророкування про неминуче зникнення Церкви та християнства в технологічному суспільстві майбутнього можуть викликати хіба що посмішку. Ми маємо незрівнянно авторитетніше пророцтво, якого треба дотримуватися: «Небо й земля пройдуть, але слова Мої не пройдуть» (Мт. 24:35).
Однак не слід залишатися й інертними; ми повинні взятися до праці й дати належну відповідь викликам, які постали перед вірою в Христа в наш час. Щоб могти реєвангелізувати пост-християнський світ, необхідно, я вважаю, знати, яким шляхом ішли апостоли, коли євангелізували пре-християнський світ! Сьогоднішнє становище і тодішнє мають багато спільного. Тому я хотів би зараз зупинитися на тому, як проводилася перша євангелізація. Яким шляхом поширювалася віра в Христа, маючи перед собою завдання здобути світ?
[1]* Якщо не зазначено інакше, біблійні тексти з Нового Завіту цитуються за виданням: Новий Завіт, Видавництво Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи, Рим:1983; біблійні тексти зі Старого Завіту цитуються за виданням: Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Видавництво Отців Василіян “Місіонер” 2005 – прим. перекладача.