Після автобіографічного уривку в третій главі послання до Филип’ян апостол Павло подає нам практичну підказку, якою ми можемо завершити наші роздуми:
«Брати, я не вважаю, що осягнув уже мету; на одне лиш зважаю: забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду, женусь до мети, по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі» (Фил. 3:12-14).
«Забуваю те, що позаду». Що саме? Своє життя як фарисея, про яке він говорив перед тим? Ні, своє життя як апостола в Церкві! Тут «здобуток», який слід вважати «втратою», інший: це сам факт, що ми колись уже відкинули все як втрату задля Христа. Природно було думати: «Ну і мужність в того Павла: порвати з так блискуче розпочатою кар’єрою рабина заради якоїсь темної секти галилеян! А які послання він написав! Скільки подорожей здійснив, скільки церков заснував!»
Апостол підсвідомо відчував смертельну небезпеку, що між ним і Христом виростала нова «власна справедливість», основана на ділах, – цього разу ділах, звершених задля Христа, – і він рішуче реагує. «Я не вважаю, – каже він, – що осягнув уже мету». Святий Франциск Асизький наприкінці свого життя різко обрубував будь-яку спокусу самовдоволеності, кажучи: «Почнімо ж, браття, служити Господу, бо досі ми мало-що, якщо взагалі що-небудь зробили».[1]
Ось яке навернення найбільше потрібне для тих, хто вже пішов слідом за Ісусом і прожив життя на службі в Нього в Церкві. Це дуже незвичайне навернення. Воно полягає не у відреченні від зла, а в певному значенні у відреченні від добра! Себто ми маємо відв’язатися від усього того, що здійснили, повторюючи самим собі, згідно з Христовими словами: «Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10). І, можливо, виконали навіть не настільки добре, наскільки повинні були!
Одна прекрасна різдвяна легенда спонукає нас зустріти Різдво саме з таким убогим і випорожненим від усього серцем. Серед пастушків, які прибігли в ніч Різдва поклонитися Дитятку був один такий бідолаха, що не мав ну зовсім-зовсім нічого принести в подарунок, і йому через те було дуже соромно. Прибігши до вертепу, усі наввипередки взялися дарувати свої подарунки. Марія не знала, як їй прийняти їх всіх, бо була змушена тримати на руках Дитятко. Побачивши ззаду пастушка з вільними руками, вона бере і віддає йому маленького Ісусика. Мати порожні руки стало для нього щастям. На дещо іншому рівні це має стати й нашим щастям.
[1] Tommaso da Celano, Vita prima, 103: Fonti Francescane, n. 500.