Шарлота Карпентер
Повільний, однак невпинний дощ падав цього зимового ранку і одразу замерзав на землі, деревах, будинках. До обіду дощ припинився і ми милувались кришталевим світом.
Ми звикли до білого інію взимку, але це було чимось иншим, важким, чистим покриттям з криги. Наші п’ятеро дітей, віком від п’яти до шістнадцяти, повернулись зі школи, вигукуючи, як чудово було б покататись на санях зі стрімкої гірки на нашому пасовищі.
Вони одразу зібрались, але так і не дійшли до місця призначення, оскільки між будинком і гіркою був луг з легеньким спуском. Тут вони виявили, що їхні сани набиратимуть швидкости від паркану до паркану і лише маса їхнього тіла триматиме їх на ходу. Як вони розважались. Коли вони прийшли додому, щоб допомогти по господарству і повечеряти, їх захопленню не було меж. “Мамо і тату, ви повинні піти з нами на луг сьогодні ввечері”, – сказали вони. Вони ніколи не бачили такого слизького льоду, що їм не потрібна була гірка, щоб поз’їжджати на санях.
Для чого батькам, яким вже за сорок, ризикувати життям, ідучи на вулицю в таку небезпечно слизьку ніч? Вони благали нас, поки ми не здались.
Ми обережно дійшли до лугу. Нам було важко іти навіть у гумовому взутті. Сани, які ми тягнули, ковзались по льоду і вдарялись нам до ніг. Було дуже холодно, і мій практичний чоловік ніс оберемок дров, щоб розпалити вогонь.
Ми ніколи не забудемо неймовірної краси краєвид, який ми побачили, коли дійшли до лугу. Місяць та зірки, що світили яскраво, як зазвичай в ясні, холодні ночі, перетворили луг у дзеркальне озеро. Ми розпалили вогнище на невеликому схилі. На кризі можна було розгледіти наше відображення і танцююче полум’я нашого вогнища.
Знову і знову наші діти на санях скочувались з гірки. Якщо двоє сідали разом, сани мчали швидше, так швидко, що вони ледве встигали повернути, щоб уникнути зіткнення з парканом. Найменших відвозили до відправної точки старші брати. Ми заздрили їм, бо найважчим для нас було вилізти назад на гірку. Ми дозволили дітям насолодитись катанням на санях, а самі сиділи біля вогнища, зачаровані казковою магією ночі.
Усі почувались такими щасливими, повертаючись додому, що навіть не помічали, що замерзли в ноги і втомились.
“А крига ще буде тут завтра?” – запитав хтось з дітей.
“Напевно ні, якщо сонце світитиме”, – відповіла я. І мала рацію. Вранці лід розтопився, залишаючи тільки простори коричневої трави.
Коли б ми не бували на лугу, чи він вкритий буйною зеленою травою влітку, чи білим снігом взимку, ми пригадуємо диво цієї ночі. Незважаючи на те, що було ще шість свідків, у мене закрався невеликий сумнів, що це було реальним, бо инколи здається, що ми це собі уявили.
Мій чоловік і я навчились декількох речей цього вечора: насолоджуватись тим моментом радости якщо він настає; не відговорювати наших дітей, якщо вони вважають щось чудовим і таким незвичайним, що це може більше ніколи не повторитися; і ніколи не казати: “Ми надто зайняті зараз. Це почекає”. Ми ідемо з ними, щоб побачити нове теля, вільшанку на газоні, метелика чи жука. Ми розділяємо їхнє захоплення, граючись з м’ячем, відвідуючи шкільні вистави чи їхнє закінчення школи. Тепер ми знаємо це. Відмовтесь виділити час і ви упустите щось цінне, що може залишитись у ваших спогадах назавжди. Чарівне катання на санях по склу в зоряну ніч може трапитись раз у житті.
ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД…
Малі діти дивляться на світ з унікальною сумішшю благоговіння і настійности. Усе, від веселки до вершкового морозива з шоколадом, є новим і захоплюючим для них. І усе слід випробувати просто зараз!
Иноді ми є нетерплячими до такої перспективи, однак ми можемо навчитись з цього. Коли ми насилу просуваємось по нашому нескінченному списку домашньої роботи і обов’язків, проводячи час з тими, кого ми любимо, нам слід пам’ятати, що життя мчить, немов ті сани по кризі. Ще до того, як ми це усвідомимо, стоятимемо біля небесних воріт, дивуючись, як сюди потрапили.
Джеймс Добсон