г) Палестинський канон у протиставленні до олександрійського?
У минулому стверджувалось, що юдеї з діяспори в Олександрії Єгипетській мали свій канон, ширший від канону їхніх братів у Палестині, що охоплював теж второканонічні книги католицького канону, тобто Товита, Юдити, Варуха, Сираха, 1 і 2 Макавеїв. Про довший «олександрійський канон» мала б свідчити Септуагінта. Ця теза, однак, сьогодні вже не знаходить підтримки серед науковців.
Септуагінта, з простого факту, що утворилася протягом 2-3 століть, не може бути сама по собі доказом існування якогось «канону»; вона включає деякі твори в оригінальній грецькій мові, як Книга Мудрості; єдині кодекси, що маємо з LХХ, є християнські кодекси, які не переходять межу III ст. по Хр.; зокрема, щодо книг Макавеїв, нема однозгідности серед кодексів: кодекс «В» не має жодної з них; кодекс «S» містить лише 1 і 4 Мак; кодекс «А» містить усі чотири. Треба теж пригадати, що дані, отримані від Філона Олександрійського, єврейського автора І ст. до Хр.. свідчать, що ситуація щодо розширення інших Писань не надто відрізнялася від палестинської.
Бібліотека Кумрану не засвідчує про існування якогось точного біблійного канону. Серед сувоїв і уривків Кумрану бракує – серед канонічних книг – лише книги Естери, ймовірно виключеної есеями Кумрану через занадто велику вагу, надану святові Пурім, що не вписувалося в жорсткий святочний календар членів Кумранської спільноти. Серед второканонічних книг у Кумрані були прийняті Варуха 6 (= Лист Єремії) грецькою мовою, а також Товита і Сираха в численних примірниках, хоча й у фрагментах, єврейською або арамійськими мовами; знаходимо теж, і в не одному примірникові, апокрифні книги, як Ювілеїв, Енох і Заповіт 12 патріярхів, окрім, звичайно, писань самої спільноти, як Підручник дисципліни, Гімни і Сувій війни… Одне слово, Кумран засвідчує біблійний канон, завершений і остаточний лише для двох груп Тори і Пророків; натомість щодо третьої частини, Писань, «здасться», що він ще відкритий для книг Варуха 6, Товита і Сираха.
Християнський НЗ, у своїй цілості, с свідком єврейської непевности щодо третьої частини Писань, якій Лука (Лк. 24:44: «Закон, Пророки і Псалми») дає титул «псалмів», – найбільш вживаної і читаної книгою в спільноті. Навіть цитати СЗ у писаннях НЗ не вирішують проблеми, і то не тільки через їхній випадковий характер: не всі першоканонічні книги цитуються, так само на них немає алюзій; натомість знаходимо натяки на книги Мудрости, Товита, 2 Макавеїв, Сираха і Юдити. Християнська Церква початків не могла успадкувати від юдаїзму чітко окреслений остаточний канон щодо частини «інших Писань», оскільки остаточний канон існував лише для Закону і Пророків. Група «інших Писань» по-різному оцінювалася в різних середовищах палестинського юдаїзму (досить згадати про садукеїв, фарисеїв і есеїв) та в діяспорі.
Без сумніву, із знищенням Храму 70 р. по Хр., юдейська релігія все більше стає релігією Книги, із необхідністю точного канону священних книг. Знаємо, що на так званому синоді в Явне (Ямнія) обговорювалося і відтак було затверджено питання канонічности книг Проповідника і Пісні Пісень; однак немає доказів, що в Ямнії равини остаточно вирішили питання канону, через те що і після Ямнії тривали дискусії щодо книг Проповідника і Пісні пісень., а єврейський текст Сираха читався і переписувався по синагогах. Про остаточний єврейський канон (обмежений до 24 книг теперішньої єврейської Біблії) можемо говорити лише наприкінці III ст. по Хр., у зв’язку із все чіткішим засвоєнням з боку християнської Церкви ширшого канону священних книг, названих Старий Завіт.
д) Християнський канон Старого Завіту
Оскільки ситуація юдаїзму в І ст. по Хр. щодо обсягу третьої групи священних книг була ще невизначена, годі очікувати від апостольської Церкви і, отже, від писань НЗ чіткої відповіді на це питання. Проте перші відповіді отримуємо саме з християнських писань: пам’ятаємо-бо, як Ісус, а далі апостольська Церква, поважали Писання Ізраїлю.
Писання Ізраїлю є священним Писанням Ісуса. Ісус стверджує, що «Писання не може порушене бути» (Ів. 10:35); Закон чи Пророків Він «не руйнувати прийшов, але виконати» (Мт. 5:17-18); на Писання щоразу посилається отим своїм «написано», яким закінчує практично кожну дискусію (див. Мт. 4:4-10), або затверджує його безсумнівний авторитет (див. Мт. 21:13). Те саме роблять письменники апостольської Церкви усталеними формулами: «Щоб сповнилося Писання», або «Писання кажуть», з якими вони перечитують писання Ізраїлю у світлі таїнства Ісуса, в якому знаходять сповнення. Це означає, що для Церкви Писання Ізраїлю є теж «християнськими» писаннями і можуть бути окреслені як «Старий Завіт» (див. 2Кор. 3:14).
Про канонічність-нормативність-натхненість цих книг дискутувалося як на Сході, так і на Заході аж до V ст. по Хр. Оріген, Атанасій і Кирило Єрусалимський схилялися до звуженого канону євреїв; на Заході Августин був захисником ширшого канону, посилаючись на використання цих книг у літургії численних Церков і на їх цінний внесок як у доктрину, так і в життя віри. Натомість Єронім, після того як перебрався в Палестину і закохався в hebraica veritas, був переконаним захисником звуженого канону, обмеженого до книг, написаних виключно єврейською мовою. Однак він переклав латинською мовою також Товита і Юдиту, а передусім не мав наміру абсолютизувати своє навчання проти прийнятого навчання Церкви.
Подальші дискусії видаються дещо дивними, якщо взяти до уваги факт, що канони Писання, видані провінційним Собором в Іпоні (393 р. по Хр.) і в Картагенах (397 р. по Хр.) затвердили офіційно ширший канон, підтверджений відтак папою Інокентієм І 405 р. по Хр.: очевидно, його не вважали остаточним. Навіть довгий канон Флорентійського Собору (1441) не вважався остаточним, якщо через одне століття отці Тридентського Собору довго дискутували перед тим, як прийняти і затвердити його в урочистий спосіб. Після того, як перечислено усі книги СЗ, включно з второканонічними, а також і книги НЗ, Тридентський Собор стверджував: «Якщо хтось не сприйняв би як священні і канонічні ті самі книги в їх цілості, з усіма їхніми частинами, як звично читати їх в католицькій Церкві і знаходяться в стародавній латинській Вульгаті і свідомо зневажав би ці передання, нехай буде відлучений».
Твердження Тридентського Собору було необхідне як відповідь протестантським реформаторам, які вибрали коротший єврейський канон. Лютер і Цвінґлі, в їхніх перекладах на народну мову, переклали теж і второканонічні книги СЗ, але помістили їх у додатку з титулом «Апокрифи»; кальвінські видання геть усунули ці книги зі своїх Біблій. Без второканонічних книг СЗ з’явився в італійській мові переклад кальвініста Джованні Діодаті (1607), ще по сьогоднішній день широко розповсюджуваний «British and Foreign Bible Society», також у виправленому виданні Джованні Луцці (1931). Сам Луцці, член Вальдської Церкви, переклав і оригіналу увесь СЗ. Сьогоднішні «екуменічні біблії» подають теж сім дискусійних книг СЗ, уточнюючи, що католики вважають їх частиною канону і називають їх «второканонічними», а протестанти – «апокрифами», корисними для духовного читання, але неканонічними.