Павло з Тарсу
Це постать початків християнства, про яку маємо найбільше біографічних даних. Тут неможливо подати його цілісний образ, тому обмежимося до деяких основних рис.
Його біографія базується на кількох пунктах. Юдей з діяспори, народився в Тарсі в Кілікії на початку християнської доби. Там він, ймовірно, сформувався як представник грецької культури, а відтак виховувався в Єрусалимі згідно з фарисейською школою (див. Дії 22:3; 26:4; Фил. 3:5-6). Виявив свою релігійну запопадливість, переслідуючи нововиниклий християнський рух (див. Дії 8:3; 1Кор. 19:9; Гал. 1:13н; Фил. 3:6). Але зустріч з прославленим Христом на дорозі в Дамаск перевернула його життя і вартості, в які він вірив (див. Фил. 3:7-10; Дії 9:1-20). Від того моменту стає невтомним апостолом Євангелія передусім серед поган.
Дії розповідають про три його місіонерські подорожі. Перша подорож відбулася під проводом Варнави (який перед тим забрав його з Тарсу і привів до Антіохії) і йшла таким шляхом: Антіохія, Селевкія, Кіпр, Памфілія (Пергія), Пісідія (Антіохія, Іконія), Лікаонія (Лістра і Дервія); поверталися тією самою дорогою, переходячи через порт Атталію (див. Дії 13-14). Другу подорож, після Єрусалимського собору, Павло провів самостійно за маршрутом: він вирушає з Антіохії разом із Силою, переходить Лістру, де до нього долучається Тимофій, а відтак через Фрігію, Галатський край, Місію аж до Троади, що на Егейському морі; звідси відпливає в Европу, проходячи через Самотракію, Неаполь, Филипи, Амфіполь, Аполлонію, Солунь, Верію, Атени, Коринт (де залишається на 1,5 року)[1] і повертається через Кенхреї, Ефес, Кесарію, Єрусалим (див. Дії 16:1-18:22). Третя подорож відбувається таким шляхом: Антіохія, Галатський край, Фрігія, Ефес (де зупиняється більше як на два роки), Македонія, Греція (можливо, Коринт), далі повернення тією ж дорогою до Тріяди, щоб звідти вирушити через Асс, Мітілену, Хіос, Самос, Мілет, Кос, Родос, Патару, Тир, Кесарію аж до Єрусалиму, де його ув’язнено (див. Дії 18:23-21:36). Далі в’язня перевели в Кесарію, звідки Павло апелює до Цезаря (Нерона). Далі його спровадили до Риму, де він проводить повні 2 роки (див. Дії 21:37-28:31). Це вимушене перебування в Римі, за традиційною тезою, закінчилося звільненням, що надало Павлові можливість відвідати Іспанію і/або Схід (Ефес, Колоси, Кріт, Нікополі в Епірі, Троаду). Проте далі його чекає нове ув’язнення, що завершилося мучеництвом у Римі 67 р.
Натомість сьогодні вважається, що римський побут, про який розповідають Дії, закінчився засудом і мучеництвом між 58 і 64 р. Визначення павлівської хронології залежить передусім від датування двох фактів: появи апостола в Коринті перед проконсулом Ахаї, Галіоном (між травнем 51 і травнем 52 p.). і зміни прокуратора Юдеї Антиоха Фелікса на Порція Феста, що викликає більше дискусій, оскільки ця подія є визначальною для останніх років Павла (традиційна думка приписувала її 58 p., сьогодні схиляються до дати 55 p.).
Дату смерти Павла, отже, належить шукати між 58 і 67 р. До того часу він віддав усі свої сили на опрацювання оригінальної герменевтики Євангелія, на службу Ісусові Христові і звіщення Божої ласки, з Ним пов’язаною. Значення його внеску в історію і життя Церкви с таким великим, що «не вистачить навіть цілих поколінь людей, щоб бути навченими ним»[2].
Апостольські співпрацівники
Поруч з відомими іменами та анонімними протагоністами було багато християн, які на початках Церкви виконували, можливо, непомітну, проте важливу роль, отож про них також годі забути.
Одним із них є напевно Варнава, що походив з Кіпру, але представляв Єрусалимську Церкву (див. Дії 4:36н). Висланий нею в Антіохію після звіщення Євангелія в цьому місті, він став прихильним до місіонерської праці серед поган і розпочав з Павлом місіонерську подорож по Кіпрі і південній Анатолії (див. Дії 13-14). Після Єрусалимського собору Варнава відходить від Павла (див. Гал. 2:13), хоча Павло і далі вважає його своїм учителем (див. 1Кор 9:6; а також Дії 9:27; 11:25).
Кожен, про кого ми говорили в попередніх розділах, мав своїх співпрацівників чи помічників.
Петрові традиція приписує допомогу Сила і Марка (див. 1Пет. 5:12,13). Можливо, саме про них ідеться в Діях апостолів. Обидва походили з Єрусалиму: один, автор єрусалимського соборового послання (див. Дії 15:22нн: разом з якимось Юдою, званим Варсава), був товаришем Павлові в його другій місіонерській подорожі (див. також 1Сол. 1:1; 2Кор. 1:19); інший, званий також «Іван-Марко» (Дії 12:12,25; 15:37н), був «перекладачем» Петра в Римі (див. Піпія з Гієрополісу, у Євсевій, Н.Е., III, 39, 15).
Біля улюбленого учня бачимо ясне церковне «ми» (Ів. 21:24; див. 1:14; 1Ів 2:19), з якого виходить на поверхню анонімний «пресвітер» (автор 2-3 Ів.), якийсь Гай (до кого звернене 3Ів.) і Димитрій (хвалений у 3Ів. 12), а також Діотреф (з яким він сильно сперечається в 3Ів. 9-10).
Яків, брат Господній, також має біля себе «старших», які очолюють Єрусалимську Церкву (див. Дії 21:18), як і «Юда, брат Якова», якому приписане одне канонічне послання (Юд. 1).
Разом з Степаном були вибрані Пилип, Прохор, Никанор, Тимон. Пармен, Микола, усі колишні юдеї. що розмовляли грецькою мовою. Серед них Пилип вирізняється своїм посланництвом у Самарії (див. Дії 8:5-13) і на південному березі Палестини (див. Дії 8:26-40). Про нього відомо, що він батько чотирьох незаміжніх дочок, пророчиць (див. Дії 21:8-9)[3]. Те, що Микола був засновником николаїтів, засуджених Об’явленням (2:6,15), є пізнішою вигадкою.
Передусім Павло мав численних співпрацівників, «яких імення записані в Книзі Життя» (Фил. 4:3). Крім вже згаданих Варнави, Сила або Силуана, пригадаймо ще Тимофія (якого у Фил. 2:20 Апостол називає «однодумцем»; він очолював Церкву в Ефесі: 1Тим. 1:3), Тита (грецько-поганського походження, знаного нам лише з послань: див. 2Кор. і Гал.; можливо, з Кріту: див. Тит. 1:5), Епафродига (з Церкви у Филипах: див. Фил. 2:25-30; 4:18), Тихика (див. Дії 20:4; Еф. 6:21; 2Тим. 4:12), Климента (Фил. 4:3), Тертія (що писав Послання до Римлян, див. Рим. 16:22)[4]; Состен (див. 1Кор. 1:16; 16:15нн). На початках християнства також діяло багато жінок: Лідія (див. Дії 16:14-15), Прискила (разом з чоловіком Акилою: Дії 18:2,18,26; Рим. 16:3-5), Фіва (названа «служебницею дияконисою»: Рим. 16:1-2) й інші названі в поздоровленнях у Посланні до Римлян (Рим. 16:6-15: Марія, Юнія, Трифена, Трифоса, Персида, матір Руфа, Юлія, сестра Нірея).
Ще треба зокрема згадати Аполлоса (можливо, скорочення імени Аполлодор або Апполоній), вченого олександрійського юдея, що став християнином в Ефесі (див. Дії 18:24нн). Аполлос замінив у Коринті Павла, який не заперечує співпраці із ним, хоч і визнає незалежним від власного проповідування (див. 1Кор. 1:12; 3:4-6; 16:12).
[1] З переліку цих міст стає очевидно, що місіонерська методологія Павла (те саме можна сказати і про інших) надає перевагу великим урбаністичним центрам: звідси Євангеліє повільно розповсюдилося теж і по селах.
[2] Epist. І “Апокрифні листи Сенеки до святого Павла” (Рим, ст. IV).
[3] У давньому християнстві цього Пилипа завжди плутали з одноіменним апостолом, одним із дванадцятьох: див. Полікрат з Ефесу, Клемент Олександрійський, Євсевій Кесарійський (у Н.Е., ІІІ, 30, 1; 31,2-3: його поховання в Гераполісу).
[4] Потрібно ще додати анонімною співпрацівника з Фил. 4:3, ототожнення якого викликало численні гіпотези (крім Климента Олександрійського, Strom. 11, 53,1, який вбачав у цій особі жінку Павла).