Якщо полігенізм, спираючись на палеоантропологію, по-різному пояснює походження людини, історичне коріння християнства можна пояснити лише як форму моногенізму. Церква почала існувати уся і тільки в Єрусалимі, починаючи з подій, що сталися «на третій день». Ця гілка пізніше розрослася і поширилась по інших зонах Середземномор’я, не претендуючи, однак, на централізуючу функцію, а даючи життя відмінним і здебільша автономним еклезіяльним сутностям. Через це історію Церкви, принаймні на початку, можна трактувати як історію поодиноких церков.
Єрусалимська Церква і юдеохристиянство
У місті, де Ісус помер і де Його бачили воскреслим, група учнів створила спільноту, яка виглядала як нова юдейська секта (Дії 24:5,14; 28:2) і яка, разом з ессеями і фарисеями, привласнювала собі кличку «святі» (див. Рим. 15:25н. 31) і «вибрані» (див. Мр. 13:20,22,27). Вона залишилася прив’язана до храмового закону, хоч і дотримувалася «праведності ряснішу за фарисейську» (див. Мт. 5:20). На її місію всередині Ізраїлю досить ясно натякає Матвій (Мт. 10:5; див. також Дії 15:5). Її життя широко описане в Діях (Дії 2:42) у чотирьох моментах: навчання апостолів (що йшло від керигми до катехизації)[1], поділ дібр (мотивоване дбанням про бідних; див. Гал. 2:10), ламання хліба (що включало Євхаристію до звичайного обіду-вечері) і молитви (крім псалмів, див. теж нові заклики в арамійській мові: «Авва» – Гал. 4:6; Рим. 8:15; «Марана та» – 1Кор. 16:22; Дідахе 10, 6). Спільнота дотримується юдейської практики хрещення як купелі очищення, пов’язаного однак з іменем Ісуса (див. Дії 2:38; 8:16; 10:48). Організація спільноти переходить від олігархічної відповідальности (крім дванадцятьох, див. «стовпи» Яків – Петро – Івана в Гал. 2:9) до монархічної (див. індивідуальне післанництво Кефи і Якова, брата Господнього), що, однак, мало свої наслідки для цілої Церкви (див. Дії 6:2,5; 8:14; 15:22).
Важливим моментом переміни був протест «елліністів», вибір Степана і його товаришів і їхня критика храму. З ними починається місія не лише за межами Палестини, але також і за межами Ізраїлю як єдиного Божого народу: таким чином, починається історична лінія, яка йде далеко поза Єрусалимську церкву.
Також апостольський собор, що відбувся в Єрусалимі в 48 або 49 p.. показує певний примат, визнаний Єрусалимській Церкві: на ньому затверджена історична переміна, що полягала у звільненні поган-християн від закону Мойсея, за винятком чотирьох випадків (див. Дії 15:1-29; про яких, здасться, Павло нічого не знає). Однак, Церква не тільки далі існує, але ще й скріплює власну юдеохристиянську конфігурацію передусім за Якова і його наступників (див. Євсевій, Н.Е., IV, 5).
Після випробувань у зв’язку з мучеництвом як апостола Якова Старшого (за часів Ірода Агріппи, що помер у 44 р.), так і Якова, брага Господнього (помер у 62 р. за часів верховного священика Анана), Єрусалимська Церква віддаляється від політичних подій Ізраїлю: коли вибухає І Юдейська війна в 66 p., вона йде в Пеллу, у Північній Переї (див. Євсевій, Hist. Eccl. III, 5, 3), а під час Другої в 132-135 pp. Бар Кохба дає наказ про знищення християн (див. Юстин, І Апологія 31, 6). Біля 90 р. «назарени» виключені із синагог, а юдеохристиянство живе, однак його більше не приймають ані юдеї, ані більшість етнічно-християнської Церкви. Ця остання частково його толерує (див. Юстин, Діялоги 47), але радше уважає єретичним (див. Іриней, Adv. Haer. І, 26,2). Юдеохристиянство з елементами гнози запропонував у перших роках II ст. палестинець Елхазай.
Церкви Самарії і Галілеї
Місія Пилипа, а відтак Петра та Івана в Самарії (див. Дії 8:5-25; 1:8) позначає типово християнське долання вузьких меж Ізраїлю для того, щоб звернутись до «інших», іновірних, виключених, на зразок Ісуса (див. Лк. 9:51-56; 10:29-37; Ів. 4). Пригадаймо, що з Самарії походить філософ Юстин Мученик (див. Апол. 1,1).
Галілея була осередком численних християнських спільнот. Коротка згадка в Діях (Дії 9:31) припускає інтенсивне християнське життя, про яке довідуємось з різних джерел: із зацікавлення Євангелій цим регіоном, із свідчення деяких равинських джерел стосовно галілейських учнів Ісуса (див. б.Аб.З. 16б) і від родичів Ісуса, допитуваних Доміціяном (див. Євсевій, Н.Е., III, 20, 1-6).
Церква Дамаску
З Дій (Дії 9:1-25) дізнаємось про існування християнської спільноти в Дамаску ще в першій половині 30-х років; знаємо навіть ім’я одного її члена, Ананія, що охрестив Павла і що напевно був юдеохристиянином (див. Дії 22:12). Не знаємо, однак, як виникла ця Церква і яка була її перша історія. Те саме можна сказати про Церкву з фінікійського узбережжя (див. Дії 21:3-7: Тир; 27:3: Сидон).
Церква Антіохії
Антіохія на Оронті вже за Йосипом Флавієм була третім містом імперії (див. Війна 3, 29: після Риму і Олександрії). Вона становила столітній осередок численної юдейської спільноти. Християнство там прийшло після переслідування Степана; саме там почали проповідувати Євангеліє також грекам, тобто поганам, отож з Антіохією пов’язана сама назва «християни» (див. Дії 11:19-26).
Завдяки своєму походженню, а зокрема через перебування Павла (що залишився в місті цілий рік, повертаючись до нього після кожної своєї подорожі), ця Церква була відкрита культурним впливам еллінізму. Знаками цього є присутність пророків і вчителів (див. Дії 13:1), свобода стосовно юдейських приписів щодо харчування, що приведе до сутички між Павлом і Кефою (див. Гал. 2:11-14), пов’язане з цим перевищування обрізання (див. Дії 14:27-15:1нн). Та після Єрусалимського собору дійшло до компромісу, натхненого левітськими правилами (Дії 15:22-30). Після 70 р., зі смертю Якова і зростанням розрізнення між християнством і юдаїзмом (синод в Ямнії), Церква мусила розділитися на хоча б два сектори: християни поганського походження і християни юдейського походження (серед цих останніх були ліберали і консерватисти).
Ймовірно в Антіохії було зредаговано Євангеліє від Матвія як спробу відповісти на цю складну ситуацію, намагаючись поєднати «нове та старе» (Мт. 13:52). Відкриття поганам поєднується з ясними юдеохристиянськими вимогами (етичними і дисциплінарними) і з єрархічною структурою, що визнає Петрові найважливішу роль (див. Мт. 16:18-19). Антіохійська ситуація відтак ще відображена в Дідахе (на більш легалістичному рівні, можливо, ніж громадянському) і в Листах Ігнатія (на не юдаїстичному рівні, але все ж таки з увагою до єрархії і правдивої віри Церкви). Саме в Сирії розвивається сильний рух гностиків, який зачислить до своїх представників самарянина Менандра, учня Симона Мага (див. Юстин, І Апол. 26), відтак Сатурніна (див. Іриней, Проти єресей І, 24, 1н), Василіяда (див. іb. І, 24,1) і, можливо, теж офітів.
[1] 3 промов у Діях (Дії 2-5) можна побачити, що на центральне звіщення про Ісуса (померлого і воскреслого) додавалися деякі цитати зі Святого Письма, відсилання до свідків, і заклик до покаяння для есхатологічного спасіння; визнання віри в 1Кор. 15:3-5 відповідає в головних лініях цій схемі, натомість формула з Рим 1:3б-4 набагато ясніше юдеохристиянська. Крім того, беручи до уваги двомовність Єрусалимської Церкви (див. Дії 6), ймовірно, що розповіді про життя Ісуса вже тоді були передані (якщо не перекладені) грецькою мовою, хоч йшлося про досить семітизовану грецьку мову.