Іванівські Церкви
Не знаємо жодної Церкви, заснованої Іваном. Так звані іванівські писання (Євангеліє і послання) не згадують жодної місцевої Церкви. Лише Об’явлення (Об. 2-3) подає нам сім листів до семи церков: Ефесу, Смірни, Пергаму, Тіятири, Сарди, Філядельфії, Лаодикії. Крім факту, що церкви в Ефесі і Лаодікеї засновані Павлом, залишається теж відкритим питанням ідентифікації «Івана», тут згаданий разом з автором Євангелія і послання, які натомість є анонімними. У кожному разі, стародавнє передання є згідне у визначенні поля дії «улюбленого учня» (незважаючи на те, чи ідентифікуємо його з Іваном, чи ні). Малу Азію, а зокрема Ефес. Найдавніше свідчення належить Іринеєві, що покликається на Полікарпа (див. Євсевій, Н.Е., V, 20, 5-6), хоч, зі свого боку, Папія з Гієрополю відрізняв двох Іванів: один, апостол, який написав Євангеліє і принаймні перше із трьох послань; інший, пресвітер, який написав Об’явлення (див. Євсевій, Н.Е., III,39,4-7).
Нелегко представити історичний розвиток всередині Іванівських церков (або Церкви). Досить органічний образ був опрацьований R.E. Brown, який розрізняє чотири етапи: 1) Перед юдейською війною Іванівська Церква складається з групи колишніх учнів Христителя, до якого приєднується ще одна група, самарійського походження (див. Ів. 1:19нн; 4:1-42). 2) Відтак маємо період полеміки з невіруючими («світ»), з юдеохристиянами (храм і закон) і з іншими Докетськими Церквами; у цьому середовищі і народжується четверте Євангеліє. 3) Наступний період внутрішніх непорозумінь (див. 1Ів. 2:19: «з-поміж нас вийшли») зосереджується на христології й етиці; у цьому періоді (наприкінці І ст.) написані три послання. 4) Врешті, іванівське передання розкололося на два протилежні табори: православна група вливається у велику Церкву, а сепаратистська розсипалася в докетизмі й різних гностичних рухах.
Одне відомо напевно: в Ефесі між кінцем І ст. і початком II ст. переважає форма реюдаїзації християнства, яка вже більше не є павлівського спрямування (див. Об. 2:14, де критикується тих, що їдять ідольське м’ясо; і Ігнатій, Ad Magn. 10, 3, який перестерігає християн перед «юдействуванням»). Однак це не іванівський феномен, бо Євангеліє від Івана є найбільш антиюдейським твором НЗ. Натомість, формувалася певна реакція, звернена проти Ніколаїтів (див. Об. 2:6,15) і проти Керинта (див. Євсевій, Н.Е., III, 28), але теж, опосередковано не тільки проти Павла, але теж і іванізму, який висловлювався в термінах свободи, але теж включав негативне поняття «світу». З іншого боку, іванівська література не любить окреслення «апостол»; жодна постать апостола не піднімається над іншими, крім таїнственного «улюбленого учня».
Іван підкреслює звичайне учнівство, якого відрізняють пізнання Христа і взаємна любов. Таким чином вимальовується еклезіологія, досить відмінна від еклезіології соборних послань, які багато хто вважає сучасними (і які, хоч і будучи Павлівськими, виходять поза павлізм). Юдействуючий гностицизм в Азії вже був відкинений як Кол. 2, так і пасторальними посланнями (див. 1Тим 4:1-4). Іванівське передання, зі свого боку, парадоксально бореться проти юдаїстичної частини цього вчення, але підтримує гностичну. Пригадаймо собі, що Монтан уважав себе самого портпаролем Параклита, про якого читається в Євангелії від Івана (Ів. 14-16[1]).
Церкви південно-західньої Анатолії
У привітанні Першого послання Петра вказується на те, що послання адресовано до християн («вибраним переселенцям»), резидентам у Понті, у Галатії, у Кападокії, в Азії і Вітанії. З цих регіонів знаємо про Церкви Галатії й Азії, натомість нам нічого не відомо про Церкви Кападокії, де християнство мало з’явитися в другій половині століття (див. Дії 2:9).
Нас передусім цікавлять Понт і Вітанія через відомості про їхніх християн, отримані від Плінія Молодшого в 111-113 роках. У своєму листі до Траяна, губернатора провінції, він говорить про велике число християн, чоловіків і жінок різного віку, не тільки в містах, але теж і по селах (див. Epist. 10, 96, 9-10), які прийняли нову віру ще 20 років тому (див. іb. 10, 96, 6). Знаємо від Плінія, що вони збиралися «у визначений день» (можливо, у неділю?), щоб «співати на зміну гімн Христові як Богові», а потім «брати їжу»; у цій Церкві існувала теж жіноча служба, оскільки сам Пліній говорить про «двох рабинь, яких називали ministrae». Проти них висунуто три звинувачення: приналежність до недозволеної релігії, здійснення злочинних вчинків, а передусім порушення громадського порядку. Відповідь Траяна поміркована: осуд має спиратися на конкретному звинуваченні (не анонімному).
Соціологічне дослідження Першого послання Петра визначає адресатів послання серед хліборобів наймитів, комерсантів і ремісників, які через свою віру виставлені на своєрідне соціяльне, політичне, юридичне і релігійне відокремлення; послання представляло їхню Церкву як новий «дім (Господній)», великої сили притягання.
Церква Єгипту
Нам практично нічого не відомо про початки Церкви Єгипту (див. Дії 2:10), а передусім Олександрії, яка вже наприкінці II ст. матиме велике значення. Знаємо, що християнська проповідь пройшла шлях з Єрусалиму на північ (Самарія, Фінікія, Сирія) і на захід (Анатолія, Греція, Рим). Про шлях південь-схід, який все ж таки мав існувати, не знаємо майже нічого. Певно, вже в першій половині ІІ ст. християнство мало утвердитися, як це можна побачити з важливих папірусових фрагментів канонічних текстів (див. Pap. Egerton 2, а передусім Рар. Rylands 52), з існування апокрифних євангелій, які ще Климент Олександрійський уважає канонічними (див. Strom. II, 9, 45, 5: Євангеліє від євреїв; III, 9, 63, 1: Євангеліє від єгиптян) з присутности учителів гностиків (див. Василід, Корпократ, Валентин). Це християнство передусім позначене гнозою, яка саме в Єгипті знаходить найбільш плодючий терен (див. папіруси, віднайдені в Наг-Гаммаді), хоч там зіткнулася також з рішучою опозицією.
[1] Зважаючи на важливість, яку Іван приписує жінкам як свідкам Євангелія (див. самарянка, Марта, Марія Магдалина). Монтанові також служили дві пророчиці, Пріска і Максиміліяна (див. Євсевій, Н. Е., V, 14).