Людина є чимось більшим від мікрокосмосу, чимось більшим, ніж сукупність матеріяльного всесвіту. Її гідність та вартість випливають з факту, що вона була сотворена достоту на образ Божий. Тільки людина була сотворена на Його образ. Тільки в тому, що вільне, Бог може звільнити Себе. Свобода – це здатність вибору і сила для спільности з Богом.
“Образ Божий” – це не риса людини, дана їй після творіння, і не моральна якість, яку пов’язують зі станом людини після гріхопадіння. Це радше одночасний наслідок безмежної любови Бога в самому акті творіння. Він схиляє людину до спільности з Богом і відкритости для сповнення Святим Духом, Який обожує людину. Отже, вислів “образ Божий” означає зв’язок Бога й людини і спільність, яка є сутністю особистости, її незалежної гідности і цінности.
“Образ Божий” дає людині змогу піднестися над усіма істотами і шукати “власну схожість з Богом, Який опечатав нашу природу подобою слави природи Своєї, немовби виливаючи воскову форму” (Св. Григорій Ниський). “Особа” не надається до будь-якого раціонального визначення і опису.
Відгукуючись на запрошення Бога, людина здатна звільнитися від усіх сотворених обставин і відкритися Творцеві для того, щоб жити в спільності з Ним. Так людина стає microtheos (малим богом).
Усе буття людини, з усіма його чуттями, з усіма пристрастями, душею, інтелектом і волею – його цілісністю як людини – є “образом Божим”. Він був виліплений з пороху і саме в цей порох Бог вдихнув йому життя і власний образ. Небо і земля переплелися в людині. Віддих Божий і хемічне, рослинне і тваринне життя цього світу змішалися в одному цілому, що стало людиною.
Тому ми не можемо думати про природу й благодать, протиставляючи їх. Благодать Божа – це не річ, яка пронизує людину лише частково. Це зустріч усієї людини з живою, Божою Особою, що онтологічно присутня і діє в ній. Це божественна сила і участь усієї людини в божественній енергії. Бог наповнив усе людське буття, а не тільки його частку. Людину опанувала благодать Бога, і вона живиться Його любов’ю, щоб урешті-решт дістати Бога у власність. Тому людина є “родичем Бога”, може пізнати Бога і сягнути містичного єднання з Ним і Його видіння.
У певний період історії людина, спостерігаючи за всесвітом, обожнювала природні виявлення сили й краси, які, по суті, були тільки слабкими відображеннями сили й краси Бога. В інший період вона обожнювала сили розуму, які, на її думку, були єдиним чимось справді божественним у ній; вона зневажала тіло як зло. У теперішні часи ми спостерігаємо, як людина обожнює власне тіло і майже забуває про красу душі. Тому кожна епоха схильна поклонятися якомусь іншому творінню, а не Творцеві. Сотворена для Бога, людина жадає глибоко в нутрі того, що перебуває поза нею. Вона має невгасиму спрагу Бога, що не зникне ніколи. Вона повсякчас шукає найвищого, інтуїтивно розуміючи, що тільки Істота, могутніша від неї, здатна вгамувати її спрагу й жадання. Не існуватиме “панування над землею”, якщо людина не звільниться від рабства, щоби служити своєму Творцеві. Вона може панувати на землі і звільнитися тільки тоді, коли буде вільною для Бога.
Вибір не є незалежністю. Людина дістає різні можливості й робить певний вибір. Найдосконаліші акти свободи охоплюють негайні акти розпізнання найдосконаліших об’єктів вибору: і саме тоді, коли sophiа, мудрість, розкриває людину для Божої благодати й об’єднує її з Богом, свобода стає досконалою.
Усе людське єство прагне до Бога. Тільки в Бозі людина може знайти мир та блаженство. “Образ” вказує на прототип: “Саме через цю свободу людина повертає собі Божу подобу і здобуває вічне щастя, бо суверенність та незалежність є істотними рисами божественного блаженства”.[1]
Свобода єднає людину з Богом. Егоцентризм – це залежність і рабство. Він відокремлює і відштовхує Бога від людини. Тому гріх заслонює, відокремлює, відвертає людину від Бога заради власного “я”. Хоча гріх відокремлює від Бога і спотворює образ Божий у людині, він ніколи цілковито не руйнує цього образу. “Ти сотворив мене людиною і послав у цей світ, істоту, сотворену з величі і слабкости”.[2] Немає гріха чи сукупности гріхів, які можуть цілком стерти образ Божий у людині. “Образ Божий” – це сила, зерно, живе ядро того, чим є людина. Це життя Боже в людині може бути пригнічене або паралізоване, але ніколи не втрачене. Коли цей первісний трепет і краса губляться, у Христі людина знову прагне до досконалости.
[1] Св. Григорій Ниський, PG 46, 524.
[2] Перший канон поминальної служби у Byzantine Daily Worship, p. 996.