Любов звершується через самопоширення і самопожертву. Будь-яке спілкування є своєрідною “агресією”, що пропонує новий вимір тому, хто отримує. Спілкування з кимось – це заклик до свободи, позаяк це заклик звільнитися від внутрішніх випадковостей. Навіть більше, досконалість любови полягає в ототожненні з тим, кого ми любимо. Його унікальна риса в тому, що любий зрікається існування для себе, для того щоб існувати для особи, яку любить.
“Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ…” (1Ів. 4:9) “… Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної… Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!” (Фил. 2:6-11).
Боже найчудовіше вираження любови виявилося у втіленні, коли Син Божий став Сином Людським, і дівчина з нашого роду стала Божою Матір’ю. Ми знаємо факт втілення. Але те, як відбувся цей союз Бога й людини в одній Особі Сина, завжди буде найдивнішою і найпрекраснішою тайною.
Прийнявши людську природу, Син Божий став одним із людством; і навіть більше, одним з усім творінням. Так Він об’єднав Творця й творіння і проклав міст через прірву, що відокремлює Бога від людини. Бог розкрив і втілив Себе в подобі, яку ми здатні зрозуміти найкраще: нашій видимій людській природі. Він став справжнім чоловіком. Таким способом Бог ототожнив Себе з людиною, для того щоб привести людину до Свого Божества. “Бог став людиною, щоби людина стала Богом”, – сказав святий Атанасій. Тут не йдеться про те, що людина стає Богом за природою, а радше, як каже апостол Петро, що ми стаємо “учасниками Божої Істоти” (2Пет. 1:4).
Втілення Бога і обоження людини взаємно передбачають одне одного. Те, що Адам мусив був здобути через послух своєму Творцеві, Бог здобув через послух Христу. Микола Кавасила, візантійський богослов XIV століття, сказав: “Господь дозволив людині, відокремленій від Бога потрійною перепоною природи, гріха і смерти, цілковито прийняти Себе і безпосередньо з’єднатися з Ним завдяки тому факту, що Він відкинув кожну з цих перепон: природи – втіленням, гріха – Своєю смертю, і самої смерти – воскресенням. Саме тому апостол Павло пише: “Ворог останній – смерть знищиться” (1Кор. 15:26).[1]
Історичний факт, що Син Божий “применшив Себе” у власній божественності і прийняв нашу людську подобу, апостол Павло називає kenosis.[2] Позаяк Христос водночас є цілковито Богом і цілковито людиною, ми можемо сказати, що Бог применшив Себе, що Бог страждав, помер і воскрес з мертвих, але тільки в тому, що може страждати й померти: у Своїй людськости. Боже ототожнення з творінням – це не збіднення Його божественности, а таємничий і несказанний акт любови, в якому воно стало тим, чим не було.
Кажучи, що Бог став людиною, ми не маємо на увазі, що божественне стало людським, і не що людське трансформувалося в божественне. Тут цікаво буде процитувати, як Халкедонський Собор (451) описав цю догму:
“За традицією Отців, ми одностайно проголошуємо, що треба визнавати одного і того самого Сина, нашого Господа Ісуса Христа, досконалого в божественності і людськості, істинного Бога й істинного чоловіка, з такої ж розумної душі й тіла, Єдиносущного з Отцем через божественність, і Єдиносущного з нами через людськість, подібного до нас у всьому, крім гріха, народженого від Отця перед усім світом у Його божественності, і народженого в останні дні від Марії Діви, Матері Божої, в Його людськості ради нас і ради нашого спасіння; одного й того самого Христа, Сина, Господа, Єдинородного, у двох сущостях незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, – так що єднання не тільки не руйнує відмінності між двома сущостями, але й якості кожної сущости тільки краще зберігає, позаяк вони об’єднуються в одну особу чи іпостась, яка не є ані розділена, ані поділена на дві особи, а є одна і та сама Особа Сина, Єдинородного Бога, і Слова, Господа Ісуса Христа.”[3]
Ми так широко цитуємо цей текст Собору, бо він схожий на пісню зачудування й трепету перед Особою нашого Господа Ісуса Христа. Бог трансформує космос. Це Боже діло, що походить згори, а не знизу. Увесь оптимізм Отців ґрунтується на цій доктрині. Того, чого Адам не міг досягти, об’єднавши в собі всі елементи космосу, щоби обоження могло зійти на них, здійснив сам Бог через втілення Сина.
Христос, Син Божий, прийшов у цей світ, щоби наповнити найвищим смислом людське існування. Христос – це дорога до Отця, і тільки в Ньому людина може обожитися. У цьому світі, де є стільки журби, страждань та фаталізму, людина не може знати, навіщо вона існує. Але в Христі вона чітко розпізнає, що її існування має незрівнянну велич і красу. Це знання дійсно є джерелом усієї християнської радости, справжньої радости життя: “Але це говорю Я на світі, щоб мали вони в собі радість Мою досконалу” (Ів. 17:13). З цієї причини Церква співає, святкуючи Благовіщення:
“Сьогодні радість Благовіщення, звеличення дівства: низи з висотами з’єднуються, Адам обновляється і з первісної журби визволяється Єва, а тінь нашого єства, сприйняттям і злукою з Божеством, стає церквою Божою. О, таїнство! Незнаний досі спосіб приниження, невимовне багатство доброти! Ангел слугує чудові, дівиче лоно приймає Сина! Дух Святий додолу посилається, Отець згори благословить і за спільною ухвалою настає зміна. У ній і нею ми спаслися…” (Благовіщення Пресвятої Богородиці, вечірня)
Такий акт любови з боку Бога існує для цілого світу, а не для приватної власности кількох обраних. Бог об’єднує з Собою – обожує і відкупляє цілий світ, усе людство, усіх людей землі, їхні культури, здобутки, творіння краси. Цей космічний вимір втілення є істотною частиною відкупительної місії Християнства. Він завжди мусить бути присутній у звіщенні Доброї Новини і наших святкуваннях.
З чого мусимо чудуватися більше: Бога, що понизив Себе до становища слуги, чи Бога, що підніс нас до величі божественного? Творець і Владика всього приходить у суспільство Своїх створінь і запрошує їх до Свого життя, допускаючи їх до спільности зі Своїм Сином. Який приголомшливий акт любови й милости! Земля підноситься до неба, і людину змінює божественне! Син стає дорогою до Отця і видимим знаком Отця; “Хто бачив Мене, той бачив Отця” (Ів. 14:9). Тому видіння Христа є видінням Отця, і в людськості Христа людина зустрічається з божественністю.
Тому, говорячи про Боже зішесття до людини, ми маємо на увазі піднесення людини до Бога. Якщо людина ніяк не може пізнати Боже єство, тобто Бога в собі, вона все-таки може жити з Богом у людському вигляді: Христі, і втішатися своєю присутністю в Сині. Спільність із Богом здійснюється на рівні Осіб, Особи Христа і людської особи. Втілення є присутністю Бога в плоті. Отець послав Сина у творіння, і Син, скорившись волі Отця, прийняв “вигляд слуги”, таким способом наповнивши божественним усе сотворене, і ототожнивши Себе з цілим космосом. Уся велич і високість цієї тайни об’явилася апостолу Павлові, і змусила його проголосити: “О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь.” (Рим. 11:33-36).
Літургійні гимни висловлюють то захват, то хвалу. Захват перед Богом, Який віддав Себе землі; і водночас хвала Богові, Який віддав нас небесам. “Як міг недосяжний для розуміння, той, хто над усіма, прийти, щоби родитися від діви? Як міг той, чиїм престолом є небо і якому земля служить підніжком, міг опинитися в лоні жінки? Як Він міг зволити воплотитися від неї, той, на якого не дозволено дивитися шестикрилому й багатоокому серафиму? Той, хто приходить, є Словом Божим” (Вечірня Благовіщення).
Християни споглядають цю тайну і співають, бо це свято є найбільшим з усіх див Божих. Не треба бути християнином, щоби вірити в Бога. Однак, треба бути християнином, щоби вірити, що Бог зійшов на землю і став людиною. Насправді, місія християнства – звіщати і проголошувати це таємниче диво любови. Без цього проголошення християнство незбагненне (і воно, по суті, стало незбагненним, коли проповідники Євангелія перестали свідчити про нього).
Ще раз співаємо цю пісню, тому що Бог чудесно поєднався з людством, і зникла омана, коли пролунав голос архангела. Діва прийняла радісну звістку, земля стала небом, і світ було звільнено від давнього прокляття. Нехай усе творіння радіє і співає гимн хвали: “О Господи, наш Творче і Відкупителю, слава Тобі!”
Нині прийшло до нас джерело спасення і об’явлення таїни, що була замислена споконвіку. Син Божий стає Сином Діви, і Гавриїл звіщає благодать. Долучімося до нього, взиваючи до Матері Божої: “Слався, о жінко, повна благодати. Господь з тобою”.
[1] Lossky, р. 136.
[2] Існують інші форми божественного kenosis Сина. Своїм хрещенням Христос виявив каяття, так би мовити, за гріхи цілого світу, дозволивши, щоб Його охрестив Іван. Під час спокус у пустині Ісус прийняв приниження нашої зіпсутої природи. У Своїх Страстях Він зазнав глузувань, страждав, помер і був похований, як усі люди. У таїнстві Пресвятої Євхаристії Його “ламають і роздають”.
[3] Цитата з Lossky, р. 143.