Ми називаємо священні зображення нашої Церкви іконами, бо вони виявляють приховану присутність Бога і є тайнами, які допомагають душі безпосередньо спілкуватися з цією присутністю. Ікона є свідченням, яке певним способом продовжує присутність святих, Святого Письма, і наповнює їх реальністю теперішнього. Богослов’я ікон, яке офіційно було оголошено на VII Нікейському Вселенському Соборі (787р.) ґрунтується на доктринах втілення і викуплення.
“Христос, – каже апостол Павло, – є образ невидимого Бога” (Кол. 1:15). Христос є образом Отця, бо Він виявляє Отця людству. “Хто бачив Мене, той бачив Отця“, – сказав Ісус Хомі. Глибинна ідея ікони, як і самого Логосу, Слова Божого, – це виявлення прихованого. Ікона не тільки виявляє приховане, але й поділяє реальність того, що вона репрезентує. “Ікона не вимагає рівности з оригіналом, писав святий Іван Дамаскин, – але, по суті, ми знаємо, що Христос, образ Отця, тотожний з Отцем до найменшого, відрізняючись від Нього тільки тим, що був народжений”.
Ще за часів Костянтина Великого (315 р.) християни вшановували ікони, статуї та образи, які зображають Христа, Його Матір або святих. Однак, такі практики стикалися із серйозним опором, особливо з боку юдеїв та мусульман. Юдеї вважали образи важким порушенням закону Мойсея (див. Вих. 20:4), а мусульмани посилалися на Коран, який забороняє будь-яке зображення Бога чи навіть живої істоти. Також забобонні практики окремих уведених в оману душ змусили деяких християн цілком щиро повірити, що поклоніння іконам – це, по суті, повернення до поганства.
Під впливом цих та пізніших ідей імператор Лев III Ісавр оголосив 726 року, що культ образів заборонено, і наказав знищити їх усіх; так він заслужив ім’я “іконокласта” або “нищителя образів”. Загалом іконокласти доводили, що позаяк Бог нематеріяльний, то Він не може бути присутній у матерії: у фарбі чи дереві. Святий Іван Дамаскин був найбільшим захисником легітимности почитання ікон. Він відповів, що той, хто заперечує присутність Бога в матеріяльних речах, також мусить заперечувати втілення Ісуса Христа. І додав: “Я поклоняюся Творцеві матерії, який заради мене став матеріяльним, перебував у матерії і через матерію спас мене. Я не перестану почитати матерію, через яку звершилося моє спасення”.
Завдяки тісному зв’язку з основними християнськими доктринами втілення і відкуплення ікони виконували суттєву роль у літургійному та сімейному житті християнських народів. Ікони вішали на стінах, клали на невеликі вівтарі або встановлювали у величних святинях. Перед кожною іконою горить лампада, що символізує й уречевлює таємничу, невидиму присутність Божу. Нікейський Собор, згадуваний вище, постановив, що ікони слід почитати так само, як і Святе Письмо. Як Святе Письмо відтворює Божу присутність словами, так ікони відтворюють ту саму присутність зображенням. Ікони – так само не годяться для мистецьких новацій, як і Біблія для демонстрування своїх письменницьких здібностей. В обох випадках особистість і техніка митця, як і біблійного автора, скоряється слову Божому.
Апостол Павло пише, що вся природа “визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі” (Рим. 8:21-22). Ікона – це ще один приклад божественної присутности, яка оживляє матерію.
В іконі представлені всі елементи природи, які трансформуються у видіння Бога. Мінеральний світ репрезентує крейда та гіпс, на які кладуть фарбу, і самоцвіти та коштовні метали, які прикрашають ікону. Світ рослин репрезентує дерево, на якому малюють ікону. Тваринний світ представлений яйцями, на яких замішують фарби. Така амальгама всіх елементів творіння в іконі є ствердженням і підкресленням внутрішньої святости всього сотвореного світу, який бере участь і отримує свою частку у відкупленні Христа.
Ікони переважно малюють ченці або сім’ї, які упродовж багатьох поколінь присвячували себе цьому мистецтву. В їхній підготовці вивчення Біблії і життя, сповнене євангельської простоти не менш важливе, ніж опанування мистецької техніки. Іконописець починає малювати ікону після сорока днів молитви й посту, після чого його й дерево, на якому він малюватиме, благословляє Церква.
Справжня ікона Христа мусить відображати як Його людську, так і божественну природу. Фотографічне зображення може відтворити лише людське. Ікона, намальована професійно, уникає надто реалістичного чи фотографічного зображення. Ікони символізують преображене, воскресле Христове тіло і святих. Це прославлене тіло, як каже апостол Павло, не подібне до тіла земного; це “духовне тіло”. Тому барви мусять бути такі ж яскраві, як самоцвіти, що палахкотять на світлі; і тло із золота та самоцвітів символізує небесну славу, де перебуває Бог і яка є оселею для “духовних тіл”.
Цього образу досягають різними стилізаціями, що мають символічну природу. Зображення на іконах ніколи не може видаватися тривимірним. Видовжені риси постатей неначе тягнуться до неба, тоді як пропорційно малі руки і ноги вказують на чуттєвість.
Тому ікона Христа чи святого майже нічого не розповідає нам про їх “реальний” фізичний вигляд. Вона не вказує на жодні подробиці їхнього соціяльного чи історичного походження. Святий проголошує кінець часу, коли все сягає досконалости у воскреслому Христі в час парузії. Тому ікона випромінює вплив людини, що виходить за межі людської історії. Вона несе саму історію, але проголошує її інакшим способом. Ми споглядаємо тайну, яку ікона зображає в мовчанні й трепеті, позаяк безсилля людських слів змушує нас до почитання через мовчання і споглядання.
Лице ніколи не показують у профіль, тому що профіль вважається відсутністю, тоді як ікона має об’являти повноту відкуплення. І найважливішим елементом ікони є очі! Їхній погляд перебуває поза часом, акцентуючи на справжнє лице людини, що зосереджене на вічності. Очі виражають мудрість і споглядання позбавлене пристрасті – духовний спокій, який, однак, сповнений співчуття. На іконі не має бути тіней, тому що тіней немає в Царстві Божому.
Ікона – не тільки мистецька річ, але й також невеликий компендіюм віри і молитовного життя Церкви. Це мініатюрне життя Церкви, прожите в Христі. Спасительну істину повідомляють не тільки самим словом, але й пробудженням життєвих сил, а також зображенням краси. І саме тому, що Бог любив нас, Він звернув до нас видиме, людське лице. Він звернув до нас лице, сповнене абсолютної краси, повноти Божої і повноти життя. І саме любов до цієї краси та красу цієї любови несе і виявляє ікона.
Воістину, ікона, за словами святого Івана Дамаскина, є “об’явленням і піснею перемоги”. Це благодать і життя, а саме життя Бога, що пронизує і очищує. З ікони, яку належно почитають, виходить сила, що надихає надією і дарує розраду. Святий Іван Дамаскин називає ікону “шляхом Божої благодати”. Це носій Духа, конкретний приклад матерії, що відновлена до стану своєї первинної гармонії і краси, перший плід преображеного космосу. Споглядаючи священний образ, розум сповнюється його смислом і тайною. Божество, зображене тут, опановує глядача. Це фундаментальний психологічний принцип: споглядач трансформується в те, що бачить: “Ви зливаєтеся з тим, що споглядаєте”.
Належний і найприйнятніший спосіб молитися перед іконою – це простягти свої руки й лікті, повернувши долоні догори – жест, що символізує смиренне прохання і мирну покору.
У Візантійській Церкві вівтар вважають небом, престолом Господнім. Тому вівтар ховається за заслоною, що репрезентує межу між небом і землею, за яку не здатне проникнути жодне людське око. Ця заслона вкрита іконами, видимими постатями, які слугують засобом спілкування між небом і землею, їхня видима присутність нагадує нам про невидиму присутність небесного двору. Фактично, в усій церкві ікони розташовані особливим способом, створюючи одну велику ікону Царства Божого. “Якщо хтось запитує: “Що таке християнство?”, – каже св. Іван Дамаскин, – поведіть його до церкви і покажіть святі ікони”.
У 843 році, за наполяганням імператриці Теодори, Константинопольський Синод постановив, що перший день Великого посту буде особливим святом на спогад про перемогу Церкви в поясненні та богословському виправданні ікони. Цей день назвали “Неділею Православ’я”, або “Неділею істинної віри”. Згодом свято розширилося і почало відзначати також перемогу істинної Віри над єресями минулого.
Також доречним тут буде ще одне слово про мозаїку. Мозаїка – це невеликі кубики з емалі, скла, мармуру і подеколи перлин, які зцементовують разом, формуючи картину чи візерунок. Спершу на їх створення надихала пристрасть до монументальних прикрас і їх потреба. Вони були природним, необхідним додатком до архітектурних витворів, душею і натхненням самого монумента.
Техніка, яку застосовували візантійці, щоб створити ці чудесні твори мистецтва, досі зостається таємницею для сучасної науки. Вони були створені таким способом, щоб водночас поглинати і відбивати світло, яке падає на них, і тому зображення видавалося живим. Завдяки цьому воно більше подібне до видіння, а не картини. Коли спостерігач пересувається, маленькі кубики спалахують і гаснуть, створюючи враження чогось мінливого і живого. Мозаїки більше подібні до поем, які розповідають про життя прекрасними тінями смислів, які видихають і випромінюють невидиму атмосферу Божої присутности. Найвідоміші мозаїки маємо в італійській Равенні, у Святій Софії в Константинополі, а також в інших відомих святинях православ’я.