У житті спільноти є таїнство примирення. Людина, чиє серце сокрушив і запалив божественний вогонь, прагне, неначе інстинктивно, повного примирення з Тілом Христа. Пресвята Євхаристія, як ми вже сказали, здійснює це єднання з Христом і відпускає гріхи. Але традиція вважала за доречне розвинути і розширити використання таїнства покаяння задля досягнення глибшої особистої спільности з воскреслим Христом і зі спільнотою, яка становить Його Тіло.
Гріх – це відхід від сопричастя з Богом і навмисна втеча з сім’ї Божої. Через благодать Святого Духа серце грішника змінюється і відкривається для Божого прощення. Завдяки таїнственній сповіді він, у разі гріха, може цілковито відновити членство в Церкві. Таке повернення відбувається, коли покаянний грішник шукає його в тих, хто уповні репрезентує видиму Церкву.
Апостоли стали знаряддям примирення грішника з Церквою, бо були і свідками, і причасниками цілющої сили Христа. “Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!” (Ів. 20:22-23). У ранній Церкві тільки єпископи звершували це примирення, позаяк вважалися наступниками апостолів. Святі Григорій Ниський, Василій Великий, Іван Золотоустий і багато інших Отців Церкви вважали, що єдиним Economos, або служителем цього таїнства, може бути єпископ.
Коли кількість вірних зросла, і це таїнство почали використовувати частіше, єпископ уповноважив деяких священиків допомагати йому в цій службі. Цікаво зауважити, що ченці, які не були висвяченими священиками, також сповідали, даючи розрішення.
Східна Церква, наголошуючи на особливій силі свячення, не делегує таку владу тільки тим, хто має особливу роль чи посаду в Церкві. “Де Святий Дух, там є також прощення гріхів і примирення”.
У східній духовности не існує такої речі, як “наставник совісти”. Радше ми маємо так званого “духовного отця”, людину, яка живе Христовим задумом і спізнала Його любов та сокровенну присутність. Як наслідок, він може засвідчити цю присутність і якимось способом передати її іншим. Христос є світло. І тому також “духовний отець” є “світлом світу”. Христос – це лагідність і розуміння, Він наказує нам любити одне одного, як Він полюбив нас. “Духовний отець” саме і виявляє таку любов. Він святий, а святий – це той, хто лишає після себе слід світла й лагідности.
“Духовний отець” – це, передусім, людина, народжена від Святого Духа, образ Христа Цілителя. Він досить сильний, щоб нести тягар гріхів свого брата, і досить мудрий, щоб практикувати мистецтво читати серця. Він здатен відрізнити, чи людина прийняла дар покаяння. У світлі цього легко зрозуміти, як перетинається обов’язок і харизма. Згідно зі святим Климентом Олександрійським, сповідник є “лікарем душі”, посланцем і “ангелом Божим”. Радість, мир і безпека, які супроводжують прощення гріха є плодом Святого Духа, що живе в духовному отцеві і діє через нього.
У цьому таїнстві сповідник і каянник разом приходять на літургію хвали. Разом вони прославляють милосердя й доброту Божу і святкують перемогу Бога в людині. У цьому контексті оживають найдавніші відтінки слова “сповідь”. “Ідіть, і послухайте, всі богобійні, а я розкажу, що Він учинив для моєї душі” (Пс. 65(66):16). “То добре, щоб дякувати Господеві (буквально – “Господу сповідатися”), й виспівувати Ймення Твоє, о Всевишній, вранці розповідати про милість Твою, а ночами про правду Твою” (Пс. 91:2-3). І знову ми переконуємося, яким давнім і біблійним є східне уявлення, що хвала Богові звершує прощення гріхів.
Головним призначенням таїнства покаяння є формування правдиво християнської свідомости – повне повернення до живого й істинного Бога, утеча від гріха і самолюбства (див. 1Сол. 1:9). Увага каянника зосереджена на особі самого Господа, Його словах, діях, саможертовній любові. Мета цього таїнства – примирення з Христом у Його спільноті, наділення істинною свободою дитини Божої і здатности перерости в цілковито зрілу християнську особистість.
Внутрішнє повернення до Бога і зречення себелюбства – це стержень християнської зрілости. Його остаточний плід – це досконала любов до своїх ворогів і лагідність та смирення, через які бурхливі і навіть несвідомі потяги трансформуються в смирення Христа. І саме це смирення, а також лагідність, простота і доброта, змінюють особистість християнина і звільняють його.
І саме ця свобода сповнює каянника сміливістю перед Богом. Молячись, він оживає в Бозі з глибоким почуттям миру. У покаянні не може бути гнітючого жалю за гріхи, а радше енергійні зусилля лишатися вірним благодаті, яку уділяє таїнство: “Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове. Бо завсіди нас, що живемо, віддають на смерть за Ісуса, щоб з’явилось Ісусове в нашому смертельному тілі” (2Кор. 4:10-11).
Християнин, який приймає дар примирення, виявляє його у власному житті своєю лагідністю і любов’ю до ворогів. Чиста любов до всіх людей, примирення з усіма – це плід таїнства примирення з Богом. Сповідник – це не суддя в юридичному сенсі цього слова. Радше, він свідок, зцілювач, радник. Він судить, навчаючи і проголошуючи чудесні діла Божі, знайомлячи грішника з силою і розрадою воскреслого Христа, в якому знаходимо прощення. Роль священика – просвітлювати і пробуджувати сумління, щоб внутрішня тайна церковного життя й науки стала живою криницею в житті каянника.
Під час таїнства покаяння каянник стоїть біля Євангелія, або поблизу ікони Христа, а сповідник стоїть трішки збоку: отже, Христос перебуває посередині і на Ньому сфокусовано увагу. Ця присутність Христа – це свідчення діяльности Святого Духа, Який сповнює радістю та сміливістю. Святий Іван Ліствичник, описуючи щирість, смирення і лагідність, які мусять супроводжувати визнання гріхів, каже: “Відкрийте і покажіть свої рани цьому лікареві, і кинувши під ноги сором, скажіть: “Ось мої рани, ось моя мука, ось плід моє слабкости. Вони моя цілковита провина; і звинувачувати маю лиш себе”.
Каянник стає навколішки, і, підносячи руки до Господа, Який присутній в іконі чи Євангелії, каже: “О Господи небес і землі, сповідаю Тобі всі явні та приховані гріхи свого серця й розуму, які учинив. Прошу в Тебе, о Господи, милосердний судде, прощення і сили більше не грішити”.
Усі слабкості й гріхи розкриваються перед Господом одним актом сокрушенного серця, без аналізу й класифікації. Будь-який гріх кривдить велич і доброту Божу і розтинає узи любови між нами й Богом. Грішник приходить, прохаючи примирення і приносячи плід свого покаяння.
Вислухавши сповідь каянника, священик своїми словами й поставою запевнює його в любові Христа, навчає і підбадьорює. Тоді він кладе свою єпитрахиль на голову каянника і промовляє молитву розрішення: «Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія, нехай простить тобі, чадо, всі прогрішення твої; і я, недостойний єрей, властю Його, мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь».
Як тільки грішник зцілиться і відновить повну участь у житті спільноти, сповідник приписує ліки, або покуту, які є не покаранням, а, за словами святого Івана Золотоустого, “засобом очищення, розради і радости”.