«Припини сміятися. Ти в церкві. Що з тобою?»
«Це не місце для плачу. Якщо ти не можеш контролювати себе, йди до своєї спальні і залишайся там доти, доки не заспокоїшся».
«Стримай цю злість. Виливання її на когось нічого не змінить».
Я часто чув це в молодості. Я виростав в умовах побожної голландської субкультури в Мічигані, і в той час, як виховання проклало шлях моєму найціннішому досвіду – стосункам із Ісусом Христом, – воно також навчило: будь-які сильні почуття слід стримувати.
Тому атмосфера нашого досвіду втратила свою яскравість і стала слабкою, нудною і, що гірше, явно штучною. Ще юнаком я сумнівався в доцільності тих духовних фільтрів, які висмоктували життя з навколишніх. Виглядало так, ніби Бог створив світ із приємним соковитим смаком для насолоди – карі, екзотичні приправи і солодкі десерти – але в церкві нам дозволяли їсти лише простий білий рис.
Минуло багато років, перш ніж я наважився заперечити ці припущення. «Чи реально, – цікавило мене, – послідовникам Христа бути щасливими і не сприйматися нерозумними? Чи можуть послідовники Христа бути сумними і не звинуваченими у відлюдності і відсутності віри? Чи можуть послідовники Христа розлютитися – не просто розсердитися, а емоційно і глибоко розлютитися, не порушивши біблійних принципів?»
А тут я зроблю павзу і поставлю запитання: що Ви думаєте про доцільність виявлення ваших справжніх почуттів? Якщо Ви вважаєте себе шукачем, то думки Бога про ваші почуття наразі можуть не мати значення. Але якщо Ви називаєте себе послідовником Христа, то це питання є життєво важливим.
Якщо ми вважатимемо Бога величним філософським стоїком – байдужим до вершин задоволення і глибин смутку, і непохитним, тоді ми природно прагнутимемо стати такими самими. Але якщо Бог є емоційним, проявляючи емоції всіх кольорів веселки, то наше сіре життя вважатиметься помилкою, якої ми повинні позбутися, а не припускатися надалі.
Чи Бог тішиться?
Чи Бог тішиться? Якщо б Він забив переможний гол, то чи спокійно вручив би м’яча рефері, чи тріумфально станцював би зі Своїми друзями по команді?
Якщо Ви відкриєте першу книгу Біблії – книгу Буття, – не потрібно буде довго читати, перш ніж натрапите на те, що Бог тішиться зробленим. Після кожного дня творіння Він відступає, оцінює і каже: «Я добре зробив! Мені подобаються Мої творіння, і Я задоволений результатами!»
Після п’яти перших днів Бог здійснює Своє найдивовижніше творіння – людину. Дивлячись на Адама та Єву, Бог каже собі: «І ото, – вельми добре воно!» Насправді воно настільки добре, що Бог робить Собі вихідний і на сьомий день відпочиває, втішаючись у славі світу, який є творінням Його рук.
Часто у Святому Письмі описується, що Бог відчуває щастя. Бог виявляє нестримну втіху, коли бачить, що люди своїми вчинками почитають Його: коли вони поклоняються Йому, коли вони вірять за будь-яких обставин і коли Він бачить ніжну любов між Його людьми. Бог посміхається, а Його серце співає від радости. «Він у радості буде втішатись тобою, обновить любов Свою, зо співом втішатися буде тобою!…»[1].
Божа безмежна радість у цих біблійних рядках нагадує мені добрий мюзикл. Я завжди відчуваю, коли залунає пісня. Виникає взаємодія, у героїв з’являється особливий погляд, і ти просто знаєш, що хтось почне співати. І справді, хтось починає це робити.
Таке ж відчуття виникає і в цьому вірші з книги Софонії. Бог дивиться на Своїх людей і не може не заспівати. Однак Він не замикається в душі. Перед ангелами, злими силами чи кожним, хто спостерігає, Бог співає з натхненним хором. Бог не боїться, що Його сприйматимуть як емоційного Бога.
Іншим способом виявити Божу втіху є подивитися на Його земне втілення – Ісуса Христа. В Євангелії від Івана 5:19 сказано: «Що робить Він [Отець], те так само й Син робить». Ісус був ідеальним віддзеркаленням Божої природи в кожній ситуації, з якою стикався протягом Свого перебування на землі.
Сталося так, що Ісус опинився на одній із найбільш емоційних церемоній життя людей. Хоча сьогодні весілля має тенденцію.., чи можу я бути чесним? Весілля може виглядати таким же захопливим, як спостереження за вмиканням комп’ютера, хіба якщо Ви не є близьким родичем. Однак за часів Ісуса весілля не були нудними. Церемонії тривали тиждень із дзвінким сміхом і гучними танцями, розкішними бенкетами, влучними жартами, які ставали ще цікавішими завдяки неспішності події. Повернемося до сьогоднішніх часів, коли Ви не встигли на сорокап’ятихвилинну церемонію між футбольними іграми ваших дітей. Порівняйте, коли Вам потрібно витратити цілий тиждень для відвідування весілля.
Звичайно, якщо Ви не любите прикидатися, як це робило багато фарисеїв. Релігійні лідери бачили втіху Ісуса і цікавилися, чи весілля Йому подобаються більше, ніж тим, хто закликає бути побожним.
Але це не зупинило Ісуса, бо Йому подобалося веселитися. Він смакував солодощі, що танули на язику, танцював і сміявся. Насправді, як сказав Він, однією з причин потреби коритися Йому є те, «щоб повна була ваша радість!»[2]. (Коли востаннє Вам наказували гарно проводити час?)
Наступного разу під час споглядання на годинник під час весільної церемонії і зітхання через усвідомлення того, що минуло менше ніж п’ять хвилин, коли Ви востаннє придушили позіхання, пригадайте Ісуса Христа. Він вносив пожвавлення в будь-яке святкування і хоче зробити те саме того дня і для ваших душ.
Однак Бог не лише втішається. Того самого Ісуса, Який радів разом із нареченими, називають також «чоловіком смутку».
[1] Софонії 3:17
[2] Івана 15:11