У кожному штаті, місті, по сусідству і в кожній школі є хоча б один такий. Шкільний задирака є таким самим американським явищем, як бейсбол, демократичні вибори і недільне богослуження.
Ви знаєте такий тип дітей. Йому дванадцять, а може, тринадцять років – і він уже голиться. Дев’яносто відсотків чоловічих голосів у вашій школі схожі на ангельський хор хлопчиків, але цей зарозумілий голос звучить, як горн.
Задираку в нашій школі звали Філом. Я не знаю, ким став би наш дванадцятирічний терорист, але зі спостережень у спортзалі було видно: у нього всі дані бійця сумо.
Один із моїх найближчих друзів, Дон, здійснив одне випадкове, але фатальне спостереження: коли Філ виходив із душу, то був схожим на героя популярного на той час серіялу «Планета мавп». Схожість виявилася неймовірною, і проникливе Донове спостереження із захопленням сприйняли наші однокласники, поки все не дійшло до самого Філа.
Слова не були улюбленим способом спілкування Філа. Він надавав перевагу кулакам, і одного дня після школи Філ вистежив Дона. Всі з нас, включно з Доном, знали про неминучість бійки. Навіть найжорсткіші хлопці, спостерігаючи за односторонніми ударами, усвідомлювали: один простий жарт не вартував таких жертв.
Коли м’ясистий кулак Філа розбивав обличчя, ніс і чоло Дона, я відчув нудоту в шлунку і подумав: «Чи може хтось припинити це?» За мить Філ втомився від нанесення нових потужних ударів в обличчя Дона і відпустив його. Я і ще один друг допомогли Дону піднятися і співчували цілу дорогу додому. Кожен із нас погодився: насміхатися з дванадцятирічного хлопця, який голиться, є не найкращою ідеєю.
На жаль, пам’ять Філа виявилася настільки міцною, наскільки низьким IQ. До кінця семестру, поки хтось іще не розлютив Філа, у разі поганого настрою Філа Дон відчайдушно шукав сховку.
Можливо, Ви ніколи не потрапляли в таку ситуацію, як Дон. Можливо, Ви ніколи не відчували сильного страху, чуючи, як ваше ім’я вимовляє глузливий голос. Але, можливо, був кошмар, в якому за Вами гналися. Ваші легені горять, ноги не слухаються, а страх паралізує. Чим швидше Ви біжите, тим ближчими стають кроки за Вами, доки, на щастя, Ви не пробуджуєтеся.
У стародавній культурі Близького Сходу гонитви і переслідування відбувалися часто. Населення було розпорошеним, а судових систем існувало декілька та їхні носії розташовувалися далеко. Люди дотримувалися законів і порядку через недосконалу систему племінного злочину і покарання. Якщо когось із вашої сім’ї вбивали, родичі організовували збори і когось призначали «кривавим месником».
Завдання виглядало таким самим жахливим, як і його назва. Кривавий месник належав до представників сім’ї, а завданням месника було знайти вбивцю і відтяти йому голову.
Коли сім’я визначалася з кривавим месником, то не обирала огрядну тітку Етел. Вона обирала когось спритного, як кузен Нік. Нік вистежував приблизне місце перебування вбивці родича і чекав, доки той вийде в поле. Потім у відповідний момент Нік виходив з-за кущів, попереджав, що є кривавим месником, і переслідування починалося.
Справою чести кривавого месника було переслідувати вбивцю доти, доки один із них не зупиниться. Або вбивцю самого буде вбито, або кривавий месник сам почне задихатися і фізично не зможе продовжувати переслідування. Однак, відпочивши, кривавий месник знову брався за своє. Остаточне правосуддя вимагало, щоб сім’я зрештою отримала доказ убивства, а потім відбувалося святкування.
Правду кажучи, ця система виявилася достатньо не досконалою, але вона сприяла дотриманню порядку і закону. Основною проблемою такої системи була пом’якшувальна обставина випадкового вбивства.
Скажімо, жінка поспішає на ринок. Вона застрибує на свого верблюда і вирушає. П’ятирічний хлопчик раптово з’являється поряд. Жінка намагається зупинити дитину, викрикає попередження і щосили тягне за віжки, але стається непоправне: хлопчика розтоптують. Налякана жінка зістрибує і намагається зробити все можливе, але вже надто пізно. Дитина помирає.
Що в такому випадку відбувається? Сім’я п’ятирічної дитини скликає збори, де призначають кривавого месника і чітко формулюють завдання: «Вистежи жінку, спіймай у відкритому полі, коли вона обернена спиною. Переслідуй, доки жінка не зможе бігти, а тоді вбий».
Закладаюся, Вам хочеться сказати: «Це нечесно. Жінка не хотіла вбити хлопчика. Просто трапився нещасний випадок».
Звичайно, Ви маєте рацію. У минулому правосуддю бракувало досвіду. Але ніхто не знав, що ще можна зробити. Ніхто, окрім Бога. У Старому Заповіті, у книгах Второзаконня, Чисел та Ісуса Навина звертаються до цієї проблеми, пропонуючи заснувати «захисні міста»:
«Промовляй до Ізраїлевих синів, говорячи: Дайте собі міста на сховища, про які Я говорив вам через Мойсея, щоб утікав туди убійник, що заб’є кого ненароком невмисне, і вони будуть для вас на місце сховища від месника за кров»[1].
Ізраїльтяни зробили так, як запропонував Бог. Вони обрали шість міст за ознаками географічного розташування і доступности. На території цілого Ізраїлю встановили дороговкази. Якщо хтось вчинив ненавмисне убивство, то міг утікати до найближчого міста-сховища. За воротами міста від гніву кривавого месника його було захищено. Місто відігравало роль добровільної в’язниці для утримання підозрюваного до процедури чесного суду. Якщо під час суду було доведено навмисність вбивства, то винного передавали кривавому меснику. Коли з’ясовували, що трапився нещасний випадок, місцеві службовці відправляли месника додому.
Поява цих міст-сховищ пов’язувалася безпосередньо з Божим серцем, і вони відображали чудову картину Божої турботи за нас. Бажання надати безпеку і сховище переслідуваним та тим, за ким гоняться, є також тісно пов’язаним із природою і характером Бога.
[1] Ісуса Навина 20:2-3