Коли я навчався в молодшій середній школі, ми з батьком виплили з гавані Саут Хейвен у води озера Мічиган після обіду. За годину в батька на обличчі з’явився пустотливий погляд.
«Як ти дивишся на це, що ми попливемо всю ніч до Чикаго, лише ти і я?» – запитав він. Чикаго розташовувалося за сімдесят миль, і поплисти туди для хлопця мого віку було найбільшою розвагою.
З новими силами та ентузіязмом ми вирушили до Чикаго та облаштувалися на подорож тривалістю в цілу ніч. Однак на пів дорозі до Чикаго ми потрапили в сильний шторм. Я бачив безліч бурь раніше, але ця була особливою. Вітер завивав, а хвилі перестрибували через човен, і я зрозумів, що ми в справжній біді, коли батько прийшов і зв’язав мене мотузкою.
«Для чого це?» – запитав я.
«Я прив’язую тебе до човна», – пояснив батько, завершуючи в’язати вузол навколо мене, а тоді інший кінець мотузки причепив до кріпильної планки.
Ми відрегулювали вітрила, і я залишився на місці капітана, спостерігаючи за сильним вітром та зливою, які атакували нашу шлюпку. Цілісіньку ніч ми боролися з хвилями, намагаючись вгадати напрямок вітру та врівноважуючи наші вітрила, і несамовито працювали для збереження курсу.
З наближенням ранку ми нарешті побачили вогні Чикаго, і втомлені кінцівки переповнила сила, коли ми продовжували боротися з хвилями і працювати над спрямуванням човна на мол. Шторм був не просто сильним, а й тривалим.
Зрештою ми добрались до пірса і заплили в гавань. Тільки-но ми прив’язали судно до доку, я подивився на відкриті води і вперше в житті зрозумів, якою чудовою може бути безпечна гавань. За три сотні ярдів шторм виливав свою роздратованість на кожен човен, який намагався плавати водами озера Мічиган. Але в цій безпечній бухті ми знайшли притулок, місце для порятунку від шторму.
Ми почувалися в безпеці, захищеними і впевненими. Тут шторм не міг дістатися до нас. Ми могли відновити сили, реорганізуватися, відремонтувати декілька поламаних речей і зібратися з думками для зворотної подорожі пізніше до Саут Хейвен.
Коли ми опиняємося в скрутному становищі, настає час, коли Святе Письмо радить нам швидко шукати сховище. Інші проблеми ми можемо вирішити пізніше. Нашою невідкладною потребою є вибратися з шторму.
Святе Письмо каже, що Бог є нашим притулком.
А якщо Бог пропонує Себе як наше сховище, то де ж ворота? Як нам увійти до цього міста?
Вхід до міста-сховища
Перший крок у доступі до сховища, яке Бог пропонує, виглядає настільки просто, що багато з Вас можуть не зрозуміти його унікальности.
Покличте Бога
Для входу до сховища ми спочатку повинні закликати Бога. У Псалмі 91:15 сказано: «Як він Мене кликатиме, то йому відповім, Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його».
Особисто я не можу зрозуміти, як це спрацьовує, коли ми кличемо Бога, але воно таки спрацьовує. Біблія каже нам жити вірою, а не побаченим. Це один із тих випадків, коли ми не можемо зрозуміти, чому щось спрацьовує, а можемо лише довіряти Богу, а потім радіти від пережитого.
Століттями християни відкривають свої серця перед Богом і знаходять цінний притулок. Це неймовірна новина. Нам не потрібно відкривати карту і вираховувати тривалість шляху до кожного міста-притулку, а лише тоді збиратися в подорож. Нам не потрібно йти до монастиря. Ми не повинні звертатися до священика. Нам не потрібно чекати на наступне богослуження в церкві. Чудово придасться переднє сидіння наших автомобілів. Наші офіси, доми, трейлери – все це є настільки ж добрим місцем, як і майстерно збудований собор. Ми можемо увійти до Божого сховища в будь-який момент і будь-де. Все, що потрібно зробити, – це визнати нашу потребу, змінити нашу самовпевненість на залежність і попросити Бога стати притулком.
Я пригадую дзвінок від свого брата за декілька років після смерти батька. «Залишайся у своєму кріслі, Біле. Ми зараз з’ясували про велику ймовірність того, що в нашої мами рак».
«Ти жартуєш!» – сказав я. Але брат не жартував. Я вирушив до Каламазу так швидко, як зміг. Після операції з’ясувалося, що мамина пухлина була злоякісною.
П’ятеро дітей зібралося навколо ліжка худорлявої жінки. Ми були приголомшені, вбиті горем і не могли повірити в це. Ніхто такого навіть не припускав і ніхто не хотів змиритися із загрозою втрат і батька, і матері.
Все сталося блискавично. До того в моєму житті все було стабільно. Звичайно, виникало роздратування. Існували також незначні проблеми, але ніщо не кричало мені про місце для сховища і не змушувало відчувати потребу в притулку.
Страх втратити останнього з моїх батьків спричинив спалах нового напруження. І тепер несподівано мені знадобився притулок. Мені потрібен був Бог, Який би «сховав» і допоміг подолати страхи.
Я покликав і був уже в безпеці. Він відкрив мені ворота у Своє місто, і я увійшов туди. Деякий час я відчував Божі обійми захисту і турботи. (На щастя, пухлину було вчасно видалено, і мати повністю одужала.) Це важко зрозуміти, але так чи інакше мій досвід схожий на досвід мільйонів християн усього світу впродовж багатьох століть. Якщо ми просто покличемо Бога у Своїх потребах, Він відповість і стане притулком для нас.