Людина – це не тільки матерія і тіло. Тіло людське живе і діє в злуці з іншим головним складником – з духовною, безсмертною душею. Людське життя не може закінчитися і не закінчиться на землі з хвилиною смерти тіла. Людина не вся вмирає. Лишається душа, що живе й далі в іншому світі – відповідно до своїх діл і заслуг на цьому світі. Це основна релігійна правда про людину, велична правда, гідна людського єства. Порівнюючи з нею, матеріялістичний погляд на людину є не тільки фальшивий, не тільки незадовільний, але й негідний людини, трагічний, цинічний. Якщо її поставити перед цим і тим світоглядом, справжня людина не вагатиметься ні на хвилину, який світогляд прийняти, вибере той, який відповідає її істоті та всім снагам, і справжнім бажанням, і змаганню людського розумного та свобідного єства.
Та безсмертя душі – це не єдина основа релігії. Релігія, що є розумним спрямуванням людського єства до його остаточної мети, до Бога, має багато інших взаємовідносин, що узалежнюють людську істоту від Бога Творця, попри те, чи людина свідома того, чи ні.
Першим із них є той факт, що людина – це діло творчої Божої сили, це створіння Боже. Ось один з головних постулятів релігії! Віруючі усвідомлюють те, що саме ствердження цього факту є однією з головних причин виступу матеріялістів проти релігії. Вони хочуть пояснити все «цілковито природно» навіть тоді, коли йдеться про людську душу, висуваючи так звану теорію «олюднення мавпи». Зокрема покликаються вони на брошуру Енґельса під заголовком «Роль праці в процесі олюднення мавпи», приписуючи їй «велике наукове значення». І хоча вже проминуло більше як сто літ від цих безуспішних сизифових змагань матеріялістів, та ще й сьогодні матеріялізм, а з ним і спрощений марксизм та комунізм стоять приблизно на тому самому місці, хоча їм видається, що вони пройшли великий шмат дороги. Тим часом вони тупцювали в блудному колі на тому самому місці, що виявляється навіть у монотонності матеріялістичних тверджень про душу, незважаючи на такий великий поступ в усіх інших ділянках людського знання та техніки. І сьогодні наші більше чи менше доморослі матеріялісти й марксисти оповідають своїм, сказати б, поневоленим слухачам отаку байку: «Декількасот тисячоліть тому якась група людиноподібних мавп, злізши з дерев, на якійсь неозначеній рівнині, почала ходити на двох задніх лапах, підпираючись передніми, в випрямленій поставі тіла. Так було зроблено рішучий крок у переміні людиноподібної мавпи в людину». Таким чином з часом передні лапи стали вільні для іншої діяльности, а не тільки ходити чи лазити по деревах, вони стали, мовляв, придатними для праці. У результаті праці та пристосування до все нових і нових чинностей, на думку матеріялістів, передні лапи цієї людиноподібної мавпи поволі, після довгих сторіч, перемінилися, розвинулися в людську руку, здатну до різнорідної праці. Та поки кожна мавпа жила собі, перемінюючись поволі в людину, виринула потреба знайти якийсь засіб порозумітися між собою для потреб спільної праці та трудових зусиль, і то не за допомогою рук чи ніг, що були зайняті працею, а з допомогою інших органів тіла. Після довголітньої практики виявилося, що саме людські щелепи та гортань мали здатність видавати деякі звуки, що могли служити як засіб порозуміння. Тож нові потреби праці витворили, мовляв, новий орган: мавпяча гортань поволі, але невпинно почала розвиватися і врешті стала здатною видавати мовні звуки, говорити. Отож «праця розвинула людське слово». Та на тому не кінець.
Матеріялістична фантазія буяє далі. Під впливом праці та слова почав розвиватися і мавпячий мозок, почала прояснюватися мавпяча свідомість, доки не дійшла до того, що одного дня ця свідомість сказала собі: «Я вже не мавпа, а людина». Людина почала думати, висловлювати свої думки, що ніяк не могли пояснитися чуттєвими спостереженнями, постала філософія та інші науки, аж до діялектичного матеріялізму включно. Так ото з плином часу «стадо мавп, що жили на деревах, перемінилося в людську громаду». Вершком людської громадськости, кажуть марксисти, є соціялістичне, чи радше, комуністичне трудове суспільство. І на тому припиняють вони матеріялістичний розвиток людини, кажучи: «Людина – це звучить гордо!» Тим часом вони повинні б логічно вести ґенезу людини далі. Коли мавпа, шукаючи за кормом, злізла з дерева, випрямила хребет, почала працювати, завдяки праці почала говорити, а завдяки ж мові – думати і стала розумною людиною, то тепер, навпаки, осягнувши добробут та хліб в розгортанні якоїсь там семирічки, вона скорочує час праці (як обіцяють совітські провідники, що незабаром матимуть найкоротший робочий трудовий день у світі), з цим зменшиться потреба розуміння з собі подібними розвиненими трудовими мавпами, почне заникати людська думка, згодом – і мозок, збіднюватися людська мова, обмежуючись тільки певною кількістю вигуків при управлінні машинами тощо. А тоді людина знову пробуватиме стати на чотири лапи та полізе на дерево повної тваринної ізоляції. Та це тільки дальші наслідки, на які треба чекати багато тисяч років, і тому можна ними й не займатися та лишити їх письменникам фантастичних повістей. Тим часом для виправдання своєї теорії про розвиток людини та людської душі з мавпи-звіряти, нехай би матеріялісти відповіли тільки на два маленькі питання: «Що таке праця та що таке слово?»
Якщо під працею розуміємо всякого роду зусилля, тривале та постійне, щоб осягнути якусь мету, то чому не стали досі розумними єствами, наприклад, бджоли чи мурахи, такі трудящі, такі невтомні комахи? Якщо під поняттям праці розуміємо як слід обмірковане й доцільно спрямовуване зусилля, тоді праця потребує найперше існування розуму та думки, насамперед цього. А тоді теорія про розвиток людини, розумного єства, тварини з допомогою праці розпадеться як звичайненька нісенітниця, байка.
Або що таке мова і слово? Коли слово і мова – це тільки якийсь простий вияв почуттів чи почуттєвих подразнень, на які спромогаються також і звичайні нерозумні звірята, тоді мова-слово не потребують ніякого розуму та аніскілечки його не розвивають. Якщо ж, навпаки, мова означає цілу систему знаків, доцільно вибраних для того, щоб іншим передати якусь вість та щоб інші єства-люди могли її зрозуміти, то в такому розумінні мова потребує попереднього існування розуму. Тим-то цілком неможливо допомагати звірині, щоб стала вона людиною, бо звірина нездатна думати.
Енґельс та його однодумці приділяли також багато уваги явищу «випростування хребта» тих людиноподібних мавп. Тим часом розкопки засвідчили наявність скелетів, що мали поставу більше подібну до сьогоднішньої людини, ніж до сьогоднішньої мавпи. Тому можна твердити, що вся ця теорія – це тільки забавна фантазія, яка навіть і такими фантастичними засобами не пояснює основної різниці між людиною і твариною.
Ні історія, ні дослідження не довели існування якоїсь мавпо-людини. Або людське тіло є оживлене (духовною) душею, або взагалі його немає. У першому випадку маємо діло з людиною, розумним єством, незалежно від височини чола чи розвитку щелепи: з цього обличчя завжди прозиратиме розумна душа, людський дух. І навпаки, коли цієї душі в тілі немає, незалежно від його людиноподібних форм та вигляду, то завжди в мутному погляді такого єства виднітиме тільки звірина суть. Вистачає піти до зоопарку, а тоді ще й до дому божевільних, навіть і до найважче хворих, щоб побачити різницю: де звірина, а де людина, хай і безумна, проте ж оживлена душею.
Душа людська є неподільна, бо вона духовна. І тут криється розв’язка її походження. Навіть найбільш розвинуте тіло, не виключаючи тіла людського, не може створити чи зродити душі. Творцем духа є тільки Дух. У цьому матеріяльному світі лише людська душа є духовною істотою! Тому, коли не можемо знайти на цьому світі того Духа, що є творцем душі, він мусить існувати в іншій площині, в іншому світі, поза нашим видимим світом, від якого походить кожне розумне духовне єство. Це несотворений Дух – Бог, як навчає релігія, Творець світу і людини. Без отого творчого Божого впливу неможливим є існування людини – розумного, духовного єства. Тому в кожному народженні нової людини діє безпосередньо творчий Дух Бога, єдиний Творець людської душі.