Один учитель навчав свого учня, що реальність не існує. Учень посміхнувся і, вказавши на віз, що стояв неподалік, запитав:
– Цей віз існує?
– Ні, – заперечив учитель.
– Доведіть це! – вигукнув учень.
Учитель підійшов до воза і зняв з нього одне колесо. Показавши його учневі, він спитав:
– Що це?
– Колесо, – відповів той.
Учитель, крок за кроком, демонтував весь віз, пропонуючи учневі назвати кожну деталь, яку він знімав. Коли все було знято, вчитель, показуючи на купу окремих деталей, з яких складався віз, запитав:
– А тепер скажи мені, куди ж подівся віз?
Воза не існує. Віз – це проста назва, яку ми надали ідеї, конкретизованій у певному виробі. З такої точки зору, реальність є багатошаровим творінням, що ніколи не є однаковою для двох осіб. Той самий віз може розглядатися, як корисне знаряддя для селянина, як перешкода для автомобіліста, як забавка для дитини, тощо. Все це просто різні ідеї, що стосуються речі, яка в розібраному вигляді втрачає власну ідентичність.
«В основі нашого невміння розуміти речі є їх простота, а ми складаємося з двох протилежних складових: душі та тіла. Неможливо, щоб якась наша частина, що мислить, не була б духовна за своєю природою, а той, хто стверджує, що ми лише тілесні створіння, той взагалі б віддалився від знання. І справді, немає нічого абсурднішого, ніж твердження, що матерія може пізнати себе саму, адже неможливо зрозуміти, яким чином їй би це вдалося». Це слова Блеза Паскаля, який добре розумівся на духовності.
Нас навчили – і навчають дотепер, – що ми є інертною матерією. Наше тіло геніяльний механізм, частини якого можна спокійно зібрати і розібрати (як віз). А емоції народжуються в мозку, що надсилає відповідні сигнали серцю.
Учені забули тільки пояснити нам, у чому полягає різниця між «зібраним» і «розібраним», тобто між мертвим і живим тілом. Так само вони забули пояснити, чому ж ми продовжуємо відчувати, як усередині нас народжуються емоції, що аж потім підіймаються в мозок, де вони й будуть опрацьовані.
Нехай мене пробачать вчені старої школи, але як вони можуть вимагати від мене повірити у свою аргументацію, яка зазвичай суперечить тому, що я відчуваю? Те, що я відчуваю, стосується мене безпосередньо, і байдуже, вірю я в це чи ні – я просто це знаю. Як наслідок, я і далі вибираю вірити в те, що відчуваю, аніж у те, що мені намагаються пояснити. Адже те, що я відчуваю, ідеально збігається з тим, що сучасна наука розповідає нам упродовж останніх шістдесяти років. Згодом я спробую пояснити, що маю на думці.
Але повернімося на хвилинку до реальности, якої не існує, і врахуймо інше відкриття сучасної науки: наші очі не бачать, а формують зорові образи. Ці образи, «побачені» нашими очима, є нічим іншим, як результатом певної інтерпретації нашого інтелекту. У певну мить, коли ми сприймаємо навколишню реальність, то розум розкладає її на частини, аналізує, зважує і заносить у каталог нашого розуму. Отже, те, що ми вважаємо «видимою реальністю», буде лише «карткою», інтерпретацією нашого інтелекту.
Йдеться, без сумніву, про одне вражаюче відкриття, що революційно змінює саме поняття реальности, до якого нас дотепер привчали.
Усе це пов’язано з тим, що немає нічого абсолютного: іншими словами, нічого не можна сприйняти однозначно і безумовно, так, щоб воно не викликало жодних запитань ні в кого з нас. Згадайте, що казав Айнштайн: усе відносно.
З цього випливає, що видимий світ не відбиває об’єктивної реальности. Правда ж полягає в тому, що існують сім мільярдів світів, один відмінний від іншого: саме стільки є умів, які інтерпретують його.
Це твердження спирається на авторитетні наукові підтвердження, так чи інак пов’язаних з сучасною фізикою і біологією. Згідно з останніми дослідженнями славнозвісної «всесвітньої цеглинки» не існує. Найменша частинка матерії на субатомному рівні є практично нічим… Це ніщо має свою назву – «квант». А його означення взагалі вражає: «Квантом називається кількість ймовірности події». Отже, фізика вчить нас, що найменша частинка матерії, з якої створений цей світ, з нами включно, є невидимою енергією.
Тобто нашим реальним фундаментом є енергія. З енергії стартує наше прагнення робити та створювати – це наш життєвий імпульс.
Отже, енергія, яка перетворює «ймовірність події» в «подію, що сталася», не може не бути духовною, оскільки наука чітко демонструє, що матеріяльне розчиняється в духовному. З цього випливає, що ми є духовними формами буття.
На жаль, ми про це забули.
Що ж, гадаю, настав час згадати і про це, і про все те, що пов’язано з цими спогадами.
Доти, доки ми були переконані, що реальність має лише матеріяльне походження і обмежується лише матеріяльною складовою, цей світ ми сприймали лише як територію для полювання на матеріяльні блага та задоволення. Нескладно продемонструвати, яким нищівним виявилось таке переконання: досить подивитися на сучасний світ. Матеріялізм не залишає місця для божественного втручання, для проявів душі, для провидіння, обмежуючи життя феноменом випадковости.
Але випадковостей не буває.
Жоден день нашого життя не пройшов випадково. Кожен день визначається тим, як ми обираємо його прожити. Він визначається внутрішнім порадником, до якого ми прислухаємося. Визначається напрямком, який ми – духовні створіння – обираємо, щоб скерувати нашу енергію і завдяки ній втілити в життя «подію», про яку говорить «квантова» фізика.
(Прикро, що одне велике непорозуміння розділило науку і релігію… І справді дуже прикро, оскільки факти свідчать про те, що вони йдуть одним шляхом, практично тримаючись за руки.)
Саме тому, якщо ми навчимося раз і назавжди розпізнавати присутність, сутність та можливості – неймовірні та захоплюючі – духовности, з якої складаємося, то врешті-решт впремося головою (нарешті!) у справжнє поняття життя.
Сьогодні ми занурені в жахливий вир матеріялізму, яким живимося вже протягом століття, і наше життя набуває тих самих рис, що й наші нічні сновидіння: хаотичність, неможливість розуміння, відсутність будь-якої логіки. Причини цього лежать на поверхні: ми не визнаємо верховних Законів. Законів Правди. Щойно вони вимальовуються на обрії нашого життя, – а ми не такі вже й сліпі, щоб не розпізнати цю присутність, – тієї ж миті наше життя набуває значення.
Необхідно, щоб Бог якомога скоріше повернувся до нас.
Але, можливо, Він ніколи й не віддалявся – це ми забули про Нього. Він поруч з нами завжди. Тож треба говорити не про Його повернення, а про те, щоб ми згадали про Нього.
Бог є фактом, а не символом. Фактом, який ми надійно приховали всередині нас: відклали, сховали і заперечили. І саме там, де він прихований, його необхідно віднайти. Там, усередині нас, у згустку енергії, яка надихає нас і яка лежить в основі нашого людства.
Бог є двигуном цієї Енергії.
Нам вистачило б визнати цю істину, аби зрозуміти, що ми занурені в справжню Реальність – єдину, що існує.
Реальність, яка не може завдати нам жодної шкоди і не може зрадити нас, тільки б ми мали в глибині нашого серця внутрішню готовність прийняти її. Раз і назавжди.