Один душпастир, який проживає в Південній Німеччині, розповідав ось таке:
«Коли я був ще малим хлопцем, то мав нагоду познайомитися зі старим калікою, що його звали Петром. Його син та родина поводились з ним щонайгірше. Всюди та всім він був на заваді. Коли б могли, то мабуть наказали б і сонцеві, щоб для нього не світило. Давали йому найгіршу їжу, старий одяг прикривав його тіло, вкрите струпами, він сидів у темному кутку комори, як у затхлій солом’яній барлозі. Не мав він доступу до теплої кімнати, хоч і зими часто були досить лютими. Ніхто не запрошував лікаря, коли старий мав пропасницю, чи коли через сильний кашель не міг і ока заплющити вночі. Та ще й на його ногах відкрились рани, створюючи йому нестерпний біль. Я намагався бути милосердним до цього нужденного та часто заходив до нього. Радо хотів би порятувати його, якби мав таку можливість. Дивно було, що цей каліка ніколи не нарікав на свою долю, ані на дітей і внуків, які ображали його вульгарними словами. Він все зносив терпеливо, мовчав і молився. Одного разу я йому сказав: «Дивуюся вашій терпеливості, немає у вас гніву на сина за ці поневіряння на старі літа, та ж ваш син є причиною вашої нужди».
Старий каліка тяжко зітхнув, підніс очі до неба та сказав: «Це Божа кара, моя дитино! Дивись, ось у цьому ж самому куті помер мій батько, якого я змусив доживати тут свої роки. Полишений усіма, з голоду та холоду, передчасно розпрощався він із цим світом без сповіді та святого причастя. Тому не дивуйся, що я так спокійно все зношу. На таку незавидну долю я собі заслужив. Щодня я прошу Всевишнього, щоб простив мені мій гріх і дав змогу тут, у цьому кутку, його спокутувати. Адже я зневажив святу заповідь, яка велить шанувати батьків. День і ніч я молю Бога, щоб я ще на цьому світі спокутував свій гріх та став колись оправданим перед Його святим лицем. Одне мене болить та дошкуляє мені, бо передчуваю, що й мій син буде, знесилений, невдовзі закінчувати свій вік у нужді в тому ж самому куті. Не забудь того, що я тобі сказав»,– додав він і рясні сльози полилися по його лиці. – «Ти ще молодий, ти доживеш до того часу, коли це здійсниться. Шануй, хлопче, своїх батьків, бо ж бачиш, що стається з людиною, коли вона зневажає їх на старість».
З цього часу минуло двадцять років. Я закінчив школу, став священиком. Вибрався одного разу відвідати своїх родичів. Проїжджав повз хату, в якій познайомився із тим старим чоловіком. Звелів візникові зупинитись, зліз із воза та зайшов усередину. І ось що я бачу – той самий старець сидить тут нужденний, залишений, змарнілий на лиці. Дивлюсь та не можу повірити своїм очам, чи це дійсно той самий чоловік, чи мені привиділося? Я підійшов до нього ближче, назвав на ім’я. Він підвів голову та здивовано глянув на мене.
«А що ж це таке, – кажу я – то ви, Петре, ще живете? Вам, мабуть, уже минає сто років?»
На ці слова він мені відповів:
«Ви, отче духовний, мабуть згадали за мого батька-небіжчика, який помер двадцять років тому. П’ятнадцять років він, нужденний, сидів тут. Усіма залишений, молився за свого померлого батька, як і я тепер ось сиджу та молюся, щоб Господь Бог дав вічний упокій його душі, а мені пробачив за те, що не вмів пошанувати покійного…»
Ось так здійснилось те, що покійний Петро передбачив. На тому ж самому місці сидів його нужденний син, і закінчив своє життя там, де померли його батько та дідо».