Світ помиляється на користь рівности, яку розуміє як цілковиту ідентичність. Таким чином створюється досить розповсюджений гармидер і в людському розумі. Сім’ю вже не прийнято вважати спільнотою жінки, чоловіка та їхніх дітей, в якій природним чином (тобто згідно з природою) поділені функції, привілеї та завдання. Привілей дітей полягає в тому, що вони ставлять запитання і часом помиляються. Привілей батьків – відповідати на ці запитання та приймати рішення, попри «волю» дітей. Наприклад, коли йдеться про захист важливих благ, принципів, віри. Бачимо, що під контекстом «прав дитини» доходить до абсурду, коли за звичайний (часом потрібний дитині) ляпанець чи заборону йти на дискотеку дитина зможе оскаржити батьків у суді і домагатися позбавлення їхніх батьківських прав. Я знаю випадок, коли 12-річна дівчинка, щоб помститися вітчиму, звинуватила його в сексуальному домаганні… і вітчима запроторили до в’язниці. Хоча дитина злякалася власного звинувачення і через тиждень відмовилася від власних показань, однак суд визнав цю відмову як ефект примусу і не скасував вироку.
Відхід від природного порядку справ завжди закінчується більшою чи меншою поразкою. Та сьогодні дійшло до суцільного абсурду. Ось, наприклад, хтось із міністрів критикує програму викладання християнської етики, тому що в ній сім’я традиційно представлена як тривалий зв’язок чоловіка та жінки, який передбачає виконання визначених батьківських обов’язків. Натомість чиновник пропонує сучасний термін: «партнерський зв’язок», де немає навіть згадки про гетеросексуальність, вірність, тим паче, про дітей. Якщо такими є ознаки сучасности, то я волію бути несучасним, зате моральним і щасливим.
Підсумовуючи сказане, хочу ствердити, що сучасна, нафарширована гаслами про рівноправ’я та ідентичність статей, людина почувається причмеленою і може мати серйозні труднощі з розумінням природних відмінностей між чоловіком та жінкою, а також із різними правами та обов’язками. Чи це має вплив на життя подружжя? На жаль, так. І доволі значний. Якби мене запитали, які претензії подружжя найчастіше висловлюють у родинній порадні, то я без жодних вагань відповів би, що дружини найчастіше говорять про те, що їхні чоловіки відчувають, думають, реагують, діють, як… хлопи.
А от чоловіки мають претензії до жіночности власних дружин. Звичайно, вони по-іншому це називають, та по суті, все до того зводиться. Дружина бідкається через те, що вони з чоловіком не підходять один одному, описуючи, як він робить усе не так, як вона. Вона почувається розчарованою його неймовірною нездогадливістю, часом навіть коментує це так: «Якби він мене кохав, то здогадався б, на чому мені залежить». Жінка навіть не усвідомлює, що її очікування неможливо виконати. І на перешкоді зовсім не відсутність у чоловіка такого бажання (у чому його звинувачують), а природа, яку неможливо змінити.
Отож, саме в цьому питанні наука однозначно стверджує, що жінки мають значно вищий вроджений рівень емпатії, ніж чоловіки. Емпатія – це риса, яка дає змогу вникати в справи (особливо, у відчуття) іншої людини. Те, чого жінка в цій сфері досягає без особливих зусиль, для чоловіка може бути просто за межею досяжности.
У наступному жарті йдеться про те, що не варто розраховувати на здогадливість чоловіків.
Чоловік виходить із дому, поспішаючи на роботу. По-буденному прощається з дружиною. З особняка навпроти саме виходить сусід, який ніжно обіймає і довго цілує свою дружину на прощання. Жінка, бачачи це, говорить із ноткою смутку: «Хіба ти не міг би зробити так само?» Здивований чоловік відповідає: «Я? Але ж я її зовсім не знаю!»
Щоб потішити жінок, додам, що ми, чоловіки, щоправда, не вміємо бути такими здогадливими, як жінки, зате… нас легко навчити. Якщо нам зрозуміло, аргументуючи, пояснити, про що йдеться, то ми вміємо поводитися так, ніби справді здогадуємося, про що йдеться. От якби жінкам було цього достатньо, а ще ліпше, якби вони вміли помічати та цінувати наші зусилля, вкладені в таку поведінку!
Зверніть увагу, що претензії в цій сфері (а не лише здогадки) бувають не тільки необґрунтовані, а й можуть ображати (у цьому випадку чоловіка). Так само, як необґрунтованими були б претензії до когось, хто, бачте, не має двох метрів зросту. Наскільки менше було б подружніх клопотів, якби чоловіки і жінки мали ґрунтовніші знання про психологічні відмінності між двома статями, а також про наслідки цього для подружнього життя (і не лише подружнього).
Напевно, я до кінця життя пам’ятатиму чоловіка, який прийшов до мене на консультацію і розповідав про те, як дружина, забравши двох дітей, залишила його, так неочікувано і цілком несподівано. І це після 17 років подружнього життя! Якось без жодних попереджень вона просто зібрала дітей і поїхала до своєї мами, навіть не залишивши прощальної записки. Цей чоловік перерахував низку провин дружини, які можна звести до одного: моя дружина – жінка і робить все по-жіночому. Вона по-жіночому мислить, відчуває і поводиться; це просто неможливо витримати.
Після такого тривалого монологу я розповів цьому панові про основні відмінності між чоловіком та жінкою. І він зрозумів відразу. Зрештою, це був розумний та освічений чоловік, із високим суспільним статусом (а ще – з професорським титулом). Після моїх пояснень він запитав: «Чи це означає, що впродовж 17 років я терзав дружину різними претензіями?» У відповідь на це він почув впевнене чоловіче: «На жаль, усе доводить, що так!» І тоді цей статечний чоловік розплакався, ніби дитина, та риторично запитав: «Чому я не знав усього цього раніше?»
Далі він вийняв із кишені товстезний записник, в якому впродовж 17 років записував провини своєї благовірної. Можна без перебільшення сказати: це диво, що ця жінка так довго витримала. От тільки чоловік справді не мав поганих намірів. Він хотів, щоб дружина, врешті-решт, почала поводитися нормально, тобто… так, як він. З іншого боку, дружина, також культурна та освічена особа, не вміла (а може, навіть не намагалася) пояснити чоловікові, що вона зовсім інша, ніж він. Своєрідним поясненням цієї ситуації був факт, що чоловік точно копіював поведінку власного батька. Але його мати витримала таку поведінку, а от дружина – ні. Звичайно, ніхто тепер не може виправдовувати власну поведінку складною ситуацією в батьківському домі. Не годиться, щоб доросла людина все життя повторювала, що в дитинстві вона мала проблеми.
Ситуація професора, який «усього цього не знав», є моєю відповіддю на запитання: «Навіщо готуватися до подружжя? Навіщо писати різноманітні порадники для подружніх пар?» Щоправда, усвідомлення проблеми та знання ще не оздоровили жодне подружжя, однак вони необхідні для мудрої, конструктивної та позитивної й успішної переміни життя.
| Практична конкретна порада, яка завжди ефективна
Ти можеш скільки завгодно дивуватися з того, що твій подружній партнер цілком відрізняється від тебе, однак стримайся (за будь-яку ціну) і не звинувачуй його в тому, що він інший. Поки ця відмінність злитиме тебе, вашому подружжю загрожуватиме крах. Коли це почне тебе розважати, то ви опинитеся на найліпшому шляху до повноти щастя. |