Вдячність Богові – це опора, яка народжується поступово в горнилі випробувань, у горнилі більш чи менш болісних випробувань віри. Людина доростає до цієї вдячности в міру дії світла благодати, яке поступово – инакше його витримати неможливо – показує людині правду про її нікчемність і убогість. Отож вдячність пов’язана з розпаданням ілюзій, які створюють враження, що ми щось маємо, щось здобули, й за це нам нічого дякувати. Водночас слабшають вимоги, які створюють оманливу впевненість, що нам щось належить від людей чи від Бога. Вдячність пов’язана також із ослабленням фарисейської постави, яка настільки охоплена внутрішньою сліпотою, що переконана: найбільше вона завдячує собі. Зміна відбувається в міру нашого переконання, що ми бідняки, які, крім Божого милосердя, нічого не мають і ні на що не мають права.
Однак чи фарисей із притчі про двох, які молилися в храмі, хоч трохи нагадує євангельського жебрака? На висоті свого п’єдесталу він видається дуже задоволеним собою і своїм Богом. Чи можна вивести його з цього стану, якщо таке переконання засяде в глибині його підсвідомости? І якою ціною? Може, кинувши його на землю, як Савла, який перед наверненням належав до тієї самої категорії. Для типово фарисейської вдячности випробування віри, зазвичай, видаються неминучими. У цьому випадку вони стають незвичним виявом Божого милосердя.
Вдячність на п’єдесталі
Притча про двох чоловіків, які молилися в храмі (Лк. 18:10-14). Дві принципово різні постаті в своєму ставленні щодо Бога. Фарисей – ревний у своїй побожності. Навіть вдячний. Але це вдячність із висоти п’єдесталу, вдячність, яка є ще однією причиною для слави. Бог приймає не всяку вдячність. За своєю суттю вона має спиратися на першу опору, опору скрухи. Та саме її забракло самовпевненому фарисеєві.
Ці дві постаті з притчі постійно проявлятимуться, відроджуватимуться. Випадки фарисейства траплятимуться нам, коли хтось ховатиметься під маскою справедливости, щоб уникнути визнання себе грішником. А не визнавати себе грішником означає позбавляти себе потреби дякувати за прощення.
На запитання, що найбільше нагадує золото, ми відповідаємо – фальшиве золото. А найбільш подібна до вдячности – фальшива, фарисейська вдячність.
Фарисеїв уже немає, але фарисейство як спосіб мислення і поведінки постійно нам притаманне. Якщо наше поняття про Бога відкидатиме обличчя Любови, вказуючи лише на образ справедливости Того, хто платить нам за наші вчинки й досконалість, то матимемо велику життєву драму. Вона руйнуватиме фундамент правди, на якому народжується вдячність. Якщо Бог платить за наші вчинки, то за що дякувати.
Уяви собі, якого болю зазнавала св. Тереза з Лізьє перед лицем сестер, які в житті насамперед підкреслювали вагу Божої справедливости. Одній з них вона кине гострі, але святі слова: «Сестро, ти хочеш справедливости. Гаразд! Матимеш справедливість! Щодо мене, то я вибираю милосердя! Людина отримує від Бога саме те, чого очікує»[1].
[1] Пор. Lafrance J. Milosc moim powolaniem. – Czеstochowa, 1996. – S. 41