Бог, Який стукає в наші двері, – це світло Христове, Його благодать, яка поступово проникає в людину, очищає й змінює її. Це той самий Божий вогонь, про який згадує св. Іван від Хреста[1]. Вогонь, який натикається в людині на простори зла й закликає її душу до співпраці. До актів скрухи. До вдячности за благословенне світло. Якщо твоя скруха і вдячність – ці дві опори внутрішнього життя – це якась неглибока, поверхова скруха й неглибока, поверхова вдячність, то не слід помилятися щодо свого внутрішнього життя. Коли їм бракує глибини, це означає, що це лише початок. Тоді тобі мало світла (тобто ти опираєшся благодаті), щоб усвідомити, скільки в тобі зла, відчути глибину своєї фальші, оманливість своїх ідеалів і прагнень. Як же тобі необхідно відкрити для себе єдину Любов, аби зрозуміти, що означає зранити її! Як потребує душа сили цього Божого світла, Божого вогню!
Щоб відчути скруху і вдячність, потрібно подолати довгу дорогу, яка має привести до того, щоб у світлі Божої благодати побачити, як ти виглядаєш перед Богом у повній правді. Коли сила правди вдарить тебе, як обухом, тоді ти пізнаєш, що таке справжня скруха. Тоді завдяки скрусі Божий вогонь породить у тобі якусь недовіру до себе, якусь стриманість власної ініціативи, невпевненість, щось на кшталт побоювання і небажання здіймати галас довкола себе, аби втручатися в зовнішні справи, хіба що тебе спонукав би до цього очевидний обов’язок.
Вдячність – це дорога. Дорога до Бога. Так само, як скруха. Це вони творять дві опори внутрішнього життя. Не кожен стає на цю дорогу. Скільки наших домагань, віри в себе, привласнень дарів, зосереджень на собі мусять перетворитися на руїни; як сильно ми мусимо повірити в Божу Любов, щоб у нас виникло бажання дякувати єдиній Любові. Яка глибока покора й скруха мусить народитися в нас попри нескінченні спроби, поразки, розчарування, щоб ми дозволили лікувати себе від такої прокази, як убогість, і щоб не перестали вважати це ненастанне лікування звичайним явищем, чимось, що нам належить.
Просити нелегко, та ще важче виявляти вдячність. Зазвичай, легше прийти до Бога й про щось благати, ніж повернутись, як прокажений самаритянин, аби подякувати Йому. Яким же великим мусить бути капітал Божих принижень, щоб ми відчули потребу дякувати за кожен, бодай найменший, проте завжди безцінний дар.
Коли ми тішимося тим, що ми кращі, ніж є, то не помічаємо Божих дарів і не дякуємо. Замість вдячности в нас росте пихата самовпевненість і переконаність (можливо, підсвідома) у тому, що нам усе належить, а отримали ми надто мало. Лише коли ти усвідомиш, що нагадуєш жебрака в лахміттях, якого милосердний Бог прагне відкупити, то зрозумієш, що тобі не належить нічого. Тоді кожну крихту милосердя ти прийматимеш, як незаслужену благодать.
Варто згадати, що скруха і вдячність – це твій шлях до святости, дві надзвичайно важливі опори внутрішнього життя. Та чи здатний ти жити ними? Пророк Ісая відкрив правду про те, що всі наші вчинки немов поплямована одіж (Іс. 64:6). Сам по собі ти не в змозі покаятись, не зважишся на вдячність. Залишається лише одне – благати, щоб Ісус жив у тобі, щоб це була Його дія. Щоб Він був у тобі скрухою, щоб Він був у тобі вдячністю… за все[2]. До цього тебе ненастанно спонукатиме глибоке занепокоєння тим, аби тобі не приписали якоїсь цінности чи заслуги, бо вони належать Богові. Отож ти гаряче прагнутимеш усе приписувати єдиному Господеві[3].
У підсумку йдеться про те, щоб на цій довгій дорозі, яка тримається на двох опорах, Господь став не так об’єктом твоїх міркувань чи думок, як суб’єктом твоїх прагнень, починань. Власне Він і хотів би стати суб’єктом замість тебе, дедалі сильніше відчувати твою скруху і вдячність, дедалі активніше мислити й бажати в тобі. Його світло ніби спонукає тебе до дедалі сильнішого прагнення: ти живи менше, а Мені дедалі більше дозволяй жити в тобі.
[1] Noc ciemna, II, 10, 1.
[2] Згідно зі словами св. Терези з Лізьє, усе є даром, усе є благодаттю. (Pisma. – Т. 2. – Krakow, 1971. – S. 446; жовтий зошит, 05.06.1897).
[3] Пор. Sw. Jan od Krzyza. Piesn duchowa. 32, 2.