Вдячність – це дорога. Иноді пряма, иноді вибоїста й звивиста. Часом вона поринає в темряву, а часом виходить на світло. Вона не буває однаковою.
Чи вдячність завжди чиста? Є також звивисті, отруйні форми вдячности. Людський егоїзм иноді потопає в радості, поки Бог «підтримує» його. Однак у житті людини, до якої торкнувся Бог, обов’язково настає хвилина, коли Бог змушений чинити опір людському егоїзмові. Тоді раптово може з’ясуватися, що вдячність дається людині надзвичайно важко. Коли ножиці починають відкриватися, одне їх вістря, яке означає волю Божу, відхиляється від иншого – людської волі – що, врешті призводить до розходження, стану роз’єднаности. Таку роз’єднаність переживали вже Апостоли. Спочатку була «галілейська весна», така чарівлива для їхнього егоїзму. Але потім, коли почали згущуватися хмари й горизонт оповила темрява, у житті Апостолів з’явилося щось із символіки розчепірених ножиць.
Період очищення вдячности від ілюзії, егоїзму, від оболонки всіляких бажань є, зрештою, найважливішим для душі, яку полюбив Бог. Різновидів вдячности є стільки ж, скільки ситуацій, що складаються довкола людської душі, яка стає перед Богом. Що далі згущується нічна темрява очищень, то важче виявляти вдячність. А з иншого боку, вдячність, виявлена в темряві, має найбільшу цінність, оскільки вбирає в себе вдячність Бога, Який сам стає вдячністю в душі, що очищається. Особливо вдячністю за найбільший дар Божий, дар очищень, спрямований на досягнення найважливішої цілі – поєднання людської душі з єдиною Любов’ю.
Повінчані опори
Бог любить нас завжди, але потрібно, щоб ми дозволили себе любити. Якщо любов означає обдарування, дозвольмо обдаровувати себе прощенням. Як блудниця, яка так прагнула пізнати Ісусову любов, що попри всілякі перешкоди прийшла, буквально увірвалася в дім фарисея Симона, де гостював Господь.
«І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що, Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила… Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бож то грішниця!» (Лк. 7:37-39).
Фарисей не відкрив того дару, що він приймає в себе Того, хто обдаровує благодаттю. Фарисей не відчув вдячности й навіть вважав, що він не мусить виявляти ввічливости. Він, власне, запросив до себе Вчителя з Назарета, але не виявив до Нього належної гостеві пошани. Не подав Йому води, щоб обмити ноги, не привітав Його поцілунком, не намастив Його голови оливою. Хоч його й цікавила особа й наука Вчителя, але фарисей, мабуть, волів уникнути підозри, що він належить до Його учнів. Легко уявити, що в цій ситуації атмосфера за столом була ненайкраща. В домі панувало неприємне напруження. Ісус, напевно, мовчав, бо не міг розливати Свою любов над фарисеєм: адже той був прив’язаний до букви закону, а серце його було зв’язане компромісом.
Раптом починає діятись щось надзвичайне. В дім шанованого чоловіка вривається жінка з поганою репутацією. Господар збентежений. Він не реагує, бо не дуже знає, як реагувати. А Ісус, як видно, почувається тепер краще. Жінка покірно обмиває сльозами Його ноги, обтирає їх своїм волоссям, мастить пахощами. Заплакана блудниця має тільки свій гріх, зрошений сльозами каяття. Це все, що вона може дати, вся її жертва. Мізерна удовина лепта, вкинута до Божої скарбнички, викликає у фарисея відразу; а Ісус сприймає її як найбільший скарб.
Перешкоди зникають, блокада відступає. Ісус, переповнений любов’ю, розливає її не тільки над сокрушеною грішницею, а й над скам’янілим серцем фарисея. Невідомо, як складалося далі його життя, але чи могло воно залишитися незмінним? Адже Ісус переконав фарисея, попри його прив’язаність до букви закону, що той, кому більше даровано, виявляє більшу любов, глибшу вдячність. «Ось тому говорю Я тобі: Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить» (Лк. 7:47).
По тому, за що ти дякуєш, можна дізнатися, чого ти прагнеш. Якщо прагнеш Бога так, як прагнуть Його святі, то передовсім слід дякувати за ласки, які приводять тебе до Нього. Їхня хвала, насамперед, присвячена благодаті очищення, навернення, дедалі глибшого розуміння правди про себе.
Протилежними до вдячности є пиха домагань і пиха привласнення. Усе на світі – благодать[1], але тільки для того, хто знає, що йому нічого не належить і він нічого не має; що він нагадує маленького каліку, який постійно потребує материнської опіки. Як же глибоко треба відкрити для себе ілюзорність опор, аби побачити, що ти постаєш перед Богом голий, убогий тілом і духом. Як євангельський митник, який не знаходить у собі нічого доброго.
Дві опори. Та чи завжди вони однаково міцні й виразні? Може статися так, що ти ніби купаєшся в скрусі, а вдячність твоя прихована, невиразна. Вона десь у промінчиках надії, що Бог тебе таким не залишить, пригорне до Себе, простить, що все буде добре. А як же вдячність? Ти можеш утопати в ній, а скруха десь затаїться в тобі. Ти усвідомлюєш, що нічого не заслуговуєш, що все маєш від Бога, що ти ніщо. І ти вже навіть не думаєш про це, бо благодать спонукає тебе всім своїм єством дякувати Богові за всі одержані ласки.
Дивно, але дякує фарисей, а митник лише кається зі своїх вчинків. Цей парадокс показує, як важко йти дорогами, що ведуть до відкриття дару, одержаного від Бога. Вдячність дається нам важко, так само, як скруха. Ми дуже потребуємо благодати, щоб відчути вдячність – у міру нашої скрухи. І ми дуже потребуємо благодати – у міру нашої вдячности.
Тобі життя не вистачить, аби відкрити масштаби дарів, потім проспівати Богові гимн вдячности за все. Адже ти отримав усе, отримуєш і отримуватимеш усе – задарма. Вдячність залежить від усвідомлення убогости. Якщо ти не маєш нічого, то мусиш усе отримати, а отже, за все дякувати.
Аби дякувати за все, потрібно все втратити, а потім у дарі все отримати. Вдячність тісно пов’язана зі скрухою, як два дорогоцінних метали, що утворюють надзвичайно міцний сплав. Міцний, як поєднання Божих ласк. Перебування на руках єдиної Любови – аж ніяк не стале явище. Це процес. Безупинний. Або ти сповзаєш із цих люблячих рук, або тебе беруть на них. Головне тут – правда. Вона лежить в основі скрухи й вдячности. Що вищий п’єдестал, на який ставить тебе власна уява, то менше в тобі скрухи й вдячности, то швидше ти сповзатимеш із цих рук. Що більше тебе ламає власна пиха, то дужче виявляються скруха і вдячність, аби надійно вмостити тебе на цих люблячих руках. На руках Любови, єдино правдивої, єдиної опори і єдиного джерела спокою для твого пригніченого й втомленого серця.
Випрошуй скруху, як жебрак, а решта хай буде твоєю подякою.
Неможливо бути на руках єдиної Любови, не дізнавшись болісної правди про власне зло, власну убогість, не будучи переконаним, що ти болісно поранив цю єдину Любов. Ти зі скрухою тулишся до цих люблячих рук. І чуєш шепіт: Чи не Я джерело твоєї радости[2]. Ти знаєш, що тебе врятували й що далі можеш жити вдячністю. Твої зранені гріхом руки обвиваються довкола цих люблячих рук. У такий спосіб скруха й вдячність утворюють своєрідну форму поєднання життя з єдиною Любов’ю.
[1] Sw. Teresa od Dzieciаtka Jezus. Pisma. – T. 2. – Krakоw, 1971. – S. 446; жовтий зошит, 05.06.1897.
[2] Gonzales Fernandez F., Chavez-Sanchez E., Guerrero Rosado J. L. Op. cit. – P. 154.