Священик Юзеф Тішнер колись писав про людей з криївок. Иноді ми поводимося так, як вони. Кожен з нас має свою криївку, у котру ховається, коли відчуває загрозу. Ми боїмося показатися иншій особі. Ми приховуємо власне безсилля і беззахисність, щобільше – боїмося показати це перед Господом Богом. Коли в нашому житті щось руйнується, ми втікаємо в схованку. Тоді думаємо: «От коли все стане на свої місця, то я прийду до Господа Бога, вийду до инших». Як? Та якось буде… Однак це брехня, бо часом ніщо не укладається, а часом просто не може укластися. Тому потрібно прийти саме розтрощеним, наблизитися ніби хворий до Того, хто може оздоровити всі недуги.
Томас Мертон писав, що пустеля, оця безплідна і ворожа земля, котра захищається від непрошених гостей, врятує лише тих, хто прийме принципи функціонування, які вона диктує. Це означає, що в пустелі потрібно просто визнати все те, що нам дошкуляє. Коли хочеться пити, не вдаваймо, що це тимчасове ослаблення, коли дошкуляє спека, не вдаваймо, що це лишень незначна незручність.
Та є ще одна небезпека, яка з’являється тоді, коли вмирає надія. І в Старому, і в Новому Заповіті пустеля описана як простір, де живе сатана, ангел, скинутий з небес. Отці Пустелі стверджували, що сатана переживає там своє безумство і вводить у нього инших.
Це безумство сатани, котрий перебуває в пустелі, виникає з втраченої досконалости. Сатана – це Люцифер, тобто той, котрий «несе світло». Той, хто від Господа Бога отримав особливе добродійство. Саме він, той, хто несе світло, князь світлости, перетворився в князя темряви. І тому, подорожуючи пустелею свого життя, потрібно пам’ятати, що там ми теж можемо пережити дуже великі спокуси. Існує ризик, що тебе схопить той, хто обезумів від втрати усього, що мав.
Якщо подорожуючи своєю пустелею, ти чуєш у своєму серці засудження, погорду і звинувачення, які поглинають тебе смутком і розпачем, посиль свою чуйність. Цей голос точно не належить Господеві! Якщо у своєму серці ти почуєш слова, що перекреслюють усе твоє життя, то це не голос Господа. Хто засуджує, хто вводить у розпач? Сатана, той, хто, згідно з біблійним розумінням, живе в пустелі. Гебрайське слово szatan означає супротивник. Грецькою мовою його перекладають як diabolos, тобто наклепник, брехун, обвинувач. А слово diabolos походить від дієслова dia-ballein, тобто розділяти або створювати перешкодити. Отож, диявол є тим, хто не лише намагається тебе звинуватити, не лише заглибити в розпач і похитнути твою надію. Це також той, хто хоче створювати тобі перешкоди! Щоб ти впав і більше не підвівся, щоб ти затримався.
Однак Святий Дух, Параклет хоче безпечно вести тебе через пустелю, Він не залишить тебе напризволяще. Хто Він? Послухаймо, що говорить св. Іван у своєму Посланні: «Діточки мої, це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного. Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» (1Ів. 2:1-2). Святий Дух хоче вести нас пустелею. Я кажу «хоче», бо це не означає, що Він веде, тому що часом ми не дозволяємо йому це зробити. Параклет означає того, кого прикликають допомогти. Инше значення вказує на приятеля ув’язненого, який добре свідчить про когось, кому це необхідно, і кого засудили инші. Зверніть увагу: це хтось, хто не може засуджувати, хто покликаний захищати. Він покликаний знаходити аргументи на користь нашої невинности. Ось такого ми маємо провідника крізь пустелю! Ось кого ми маємо зустріти в пустелі! А тому чуваймо, щоб нас не ошукав той, хто нас звинувачує. Задумаймося, кому насправді ми хочемо довіряти і в які слова хочемо повірити.
Нещодавно я пережив зворушливу зустріч. Це була красива, і водночас драматична зустріч з жінкою, яка впродовж 22 років боролася з гріхом, що не дозволяв їй і на йоту наблизитися до Господа Бога. Так довго вона жила, засуджуючи себе, оскільки вважала, що з вчинком, який скоїла, не має права наблизитися до Бога. Вона почула звинувачення і повірила в нього. Коли вперше після 22 років вона збагнула, що Господь Бог не може засуджувати, що Ісус Христос не знає слова «засуджую» або ж «звинувачую», щойно тоді відкрила своє серце для Божого прощення, щойно тоді визнала свій гріх, а не повірила тому, хто звинувачує. Упродовж 22 років вона подорожувала пустелею, точніше затрималася в ній. Вона загрузла в пустелі свого гріха, вслухалася в голос того, хто звинувачує, і не могла отримати прощення. Лише після стількох років змогла відкрити своє серце Утішителеві, істинному провідникові, котрий хотів вести її цією пустелею.
Тут прихована ще одна правда – правда про те, що Святий Дух вміє нас чекати. Він чекатиме, навіть якщо ми не готові, щоб іти за Ним. Він не зречеться нас. Навіть якщо ми не можемо перестати вслухатися у звинувачення, Він постійно чекає і завжди готовий вести нас, незалежно від того, скільки років мине.
Апостол Павло, характеризуючи християнина, часто покликався на категорію надії. Це дуже цікаво. На його думку, поганин – це людина, котра не має надії, котра більше довіряє правді про самого себе, висловленій з допомогою категорій звинувачення ніж категорій віри та надії. Поганин – це той, хто втратив надію, яка лине з Благовісти. Якою є ця Благовість?
Є хтось, хто заплатив за тебе твій борг. Довіряти надії – не означає виправдати себе у власних очах, зовсім ні! Пустеля потрібна саме для того, щоб людина відкрила правду про себе, про свій гріх, свою слабкість, свою глупоту. Та це лише половина успіху. Потрібно піти далі. Є хтось, хто заплатив за тебе борг твоєї провини. Тому св. Павло пише: «Бо дорого куплені ви» (1Кор. 6:20)! Ціною Своєї крови Христос викупив нас, і вже ніхто не перевищить цю ставку. Це Благовість. Навіть якби ми не знати як нагрішили у своєму житті, не відомо скільки років втратили, перебуваючи в полоні розпачу, піддалися зневірі, то одне рішення довіритися Христові, згода на те, щоб Святий Дух вів нас, прийняття тієї ціни, котра нас викупила, звільняє нас від розпачу.