Однак у пустелі існує ще одне явище, котре також нагадує безумство – це фата морґана. Про що йдеться? Напевно, кожен з нас знає: об’єкт, котрий здалеку виглядає більш ніж реалістично, насправді виявляється ілюзією. Найпоширеніший приклад – оаза посеред пустелі, котрої насправді нема і не було. Фата морґана – це лише відбиття, заломлення променів світла. Людина, яка йде пустелею і раптом бачить оазу, починає прямувати саме в цьому напрямку. Людина вірить і йде до цієї нібито оази. Уявіть собі, що відчуває втомлений мандрівник, котрому дошкуляє спрага, спека, сонячні опіки, коли шалено починає бігти до того, чого насправді немає. Після кількох годин подорожі людина розуміє, що ціль, котру вона побачила, котру хотіла осягнути, постійно віддаляється, її неможливо осягнути. І тоді в цю мізерну надію на порятунок закрадається жорстока думка про жахливе завершення свого життя. Людина все чіткіше усвідомлює, що те, що вона вважала надією, перетворюється в розпач.
Чим є фата морґана в нашому житті? Це дешеві потішання і розради, котрі ми часом застосовуємо, щоб лише не доторкнутися до власних болючих ран і не віддати своє життя в руки Ісуса. Фата морґана – це самотні намагання вирішити власні, навіть найбільші життєві драми, коли ми ніби кажемо: «Ще не зараз, ще не сьогодні, потім, за якусь мить я запрошу Ісуса Христа у своє життя».
Фата морґана – це наше спазматичне чіпляння за малі, зморщені надії, котрі не мають нічого спільного з великою Надією, котру нам міг би дати Ісус. Це ілюзорна надія мандрівника, котра продовжує життя на декілька днів, тижнів. Цією фата морґаною може бути алкоголь, втеча в сексуальність, подвійне життя, тобто сім’я – сім’єю, а увечері врешті можна розслабитися і відпочити. Або ж втеча в роботу, котрої має бути дуже багато, настільки багато, щоб вона заповнювала увесь час і думки. Людина переконує себе, що все це потрібно, щоб утримувати сім’ю, але насправді просто боїться почати боротьбу з власним болем, проблемами і труднощами.
Фата морґана – це поверхневі закоханості без зобов’язань, у котрих люди шукають лише тепла і безпеки до того часу, поки не треба буде спромогтися на якісь зусилля, чимось пожертвувати. І тоді з’являється спокуса: «Я більше не можу, треба відійти». Важливий мій біль, котрого я не хочу торкатися. Коли хтось торкається того, що мене болить, тоді в мені пробуджується звинувачення, що той хтось мене не поважає, засуджує, обманює. Це дуже небезпечно, тому що ми можемо годувати і доглядати наш біль, не усвідомлюючи цього. Щобільше, ми можемо витратити усе життя на таке підгодовування свого болю, щоб він не надто нам докучав, а водночас щоб ми не вирішили проблеми, котра приносить нам його.
Ришард Капустинський у своїй книзі «Хебан» описав цікаву поведінку одного африканського племені. Це було дуже войовниче плем’я. Воно постійно починало бійки через дрібниці, однак різко змінювало свою поведінку з моментом заходу сонця. І тоді ті люди, котрі вдень поводилися дуже войовничо, перетворювалися в переляканих, нервозних осіб. Коли Ришард Капустинський помітив таку переміну в одного зі своїх провідників з того племені, запитав, що відбувається. Африканець неспокійно і перелякано відповів: «Сонце заходить». Вони швидко увійшли до будинку, позачиняли все, що можна було зачинити в тій глиняній халупі, і вляглися спати. Пізніше Капустинський дізнався, що це одвічний страх і драма цього племені. Ті люди вірять у те, що коли сонце заходить, то їх починають мучити духи їхніх предків. І так триває вже сотні поколінь. Коли Капустинський почав заглиблюватися в цю проблему, то виявилося, що посередньою причиною цього страху є відсутність тіні. Людина, котра не має тіні, перестає жити, перетворюється в зомбі, тобто стає трупом ще за життя. Якщо ти не маєш власної тіні, то ти мертвий, у тебе нема душі.
У нас теж буває з’являється спокуса утекти, коли в пустелі заходить сонце, втекти в таку зону, котру о. Міхал Зіоло, польський трапіст, назвав зоною тіні. Ми боїмося темряви, а водночас все глибше входимо в неї, тобто не вміємо змагатися з нею, замикаємося в ній. Темрява нас лякає, але ми не спроможні вивільнитися з її полону. Упродовж дня в пустелі царює сонце, та як тільки воно заходить, пустелю заповнює несамовита темрява. Капустинський описує цей досвід перебування в пустелі вночі як занурення в суцільну, густу смолу. Так иноді буває і в нашому житті. Ми перебуваємо в пустелі і маємо шанс пережити якесь велике випробування сонцем, щоб наші вчинки витягти на денне світло, та ми боїмося цього. Ми боїмося виставляти їх на денне світло. Те, що ми обережно називали власною дурістю, в обличчі кризи в пустелі, перетворюється в нікчемність і посередність. А хто захоче пережити щось подібне? Ми боїмося сонця пустелі, ми не хочемо звертати увагу на те, що воно видобуває з темряви. І тоді в нашому єстві народжується спокуса зачекати, поки сонце зайде. Сонце заходить, але тоді з’являється страх темряви. Чому? Тому що темрява починає деформувати наші вчинки, у тому числі й добрі. Напевно, кожен з нас колись відчув, як щось звичайне і банальне в темряві набуває загрозливих і велетенських розмірів. У темному коридорі навіть плащ на вішалці може видатися постаттю якогось упиря. Те саме відбувається в пустелі, коли заходить сонце.
Постійна втеча то від сонця, то від темряви… Ми втікаємо від світла, тому що в ньому видно наші вчинки і правду про нас. Ми втікаємо від світла Христа. Ми чекаємо, поки воно не перестане пекти, поки не перестане нам докучати, поки не зійде темрява… Приходить темрява, і ми починаємо боятися її, тому що може нас цілком поглинути. Дві крайнощі, дві протилежності, котрі можуть одночасно існувати в пустелі.
Дуже часто в таких ситуаціях, коли ми чітко бачимо власні недоліки, страхи, а потім лише відчуваємо страх, у нас знову з’являється спокуса утекти від иншої людини. Ми боїмося не лише побачити самих себе в промінні сонця, ми також боїмося, що инші побачать наші слабкості. Починається втеча від людей. Тому дуже часто наш розпач супроводжується самотністю, або ми свідомо заглиблюємося в самотність, відчуття, що нас не розуміють. Водночас ми боремося з тим, що нас звинувачує, а з иншого боку, уважно вслухаємося в це. Ми боїмося темряви, але вперто прямуємо в зону тіні.