Це вже четвертий день нашої подорожі і четвертий етап змагання, ретельної оцінки того, що може бути нашою пустелею, і того, як у ній поводитися. Коли пересихає в горлі, тоді в нас молиться Святий Дух, коли пересихає в горлі, то в нас починається справжня молитва. Та перш ніж я розповім про молитву, про те, що відбувається, коли нам пересихає в горлі, коли пісок потрапляє всюди, куди тільки можливо, прочитаймо гарну історію, одне з найбільш зворушливих оповідань з Книги Буття:
«І встав рано Авраам, і взяв хліба й бурдюка води, і дав до Аґари на плече її, також дитину, та й послав її. І пішла вона, та й заблудила в пустині Беер-Шева. І скінчилась вода в бурдюці, і покинула вона дитину під одним із кущів. І пішла вона, і сіла собі навпроти, на віддалі як стрілити луком, бо сказала: Нехай я не бачу смерти цієї дитини! І сіла навпроти, і піднесла свій голос та й заплакала. І почув Бог голос того хлопця. І кликнув до Аґари Божий Ангол із неба, і сказав їй: Що тобі, Аґаро? Не бійс, бо почув Бог голос хлопц, де він там. Устань, підійми хлопця, і рукою своєю держи його, бо великим народом зроблю Я його. І відкрив Бог очі її, і вона побачила криницю води. І пішла вона, і наповнила бурдюка водою, та й напоїла хлопця.. […] Тому джерело було назване Джерело Живого, Хто бачить мене» (Бут. 21:14-19; 16:14).
Кожен з нас був охрещений, з’єднаний у вірі з Христом. Ми звичайно ж, знаємо, що хрещення – це початок воскресіння, це перехід від смерти до життя. Кожний з нас, напевно, пам’ятає визначення хрещення, де сказано, що це занурення в смерть Ісуса Христа, щоб у нас почалося нове життя. Тому кожен християнин дивовижно таїнственним чином поєднаний з Христом і в Його смерті, і в Його воскресінні. Варто пам’ятати про ці два виміри. Християнство буде фальшивим, якщо ми наголошуватимемо лише на смерті або лише на житті. Апостол Павло у своєму відомому фрагменті з Послання до римлян писав: «Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися? Отож, ми поховані з Ним хрищенням у смерть [і саме тут з’являється нова перспектива – М. А.], щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя. Бо коли ми з’єдналися подобою смерти Його, то з’єднаємось і подобою воскресення» (Рим. 6:3-5).
Це дуже важлива правда про життя християнина. Ми, охрещені, насправді були заглиблені разом з Христом у Його смерть. Це не так, що в нашому житті постійно будуть бити великодні дзвони, котрі звіщають радісне «Алилуя!» Звичайно, вони теж будуть, бо це правда, що смерть переможено. Та, щоб відкрити правду про воскресіння, щоб відкрити те, що ми поєднані з Христом на віки вічні, і ніхто не зможе відірвати нас від Нього, потрібно померти разом з Христом. Саме тут вимальовується сенс християнства: вмерти, щоб народитися до нового життя. Не можна обминати цього етапу. Ми звикли до того, що дітей хрестять у нашому оточенні. Це для нас звичай, це своєрідний канон «доброго християнина»: охрестити, а потім дати собі святий спокій. Однак правда про те, що ми – охрещені, що ми належимо Христові, має свої наслідки. Якщо ми заглибилися в смерть Христа, то це означає, що ця смерть також у нашому житті має об’являтися. Яким чином? Хрещення зобов’язує нас, навіть не в якості імперативу, а спричиняє в нас щоденне вмирання для гріха і народження для нового життя. Мета нашого життя полягає не лише в тому, щоб вмирати для гріха. Ми повинні вмирати, щоб народитися до нового життя. І поки ми не помремо для гріха, ми не зможемо народитися для нового життя. Тому, якщо хтось є охрещений, тобто занурений у смерть Христа, похований з Ним, і свідомо бажає відповідати на благодать Христа у своєму житті, то очікуй, що незабаром, або й за мить, ти відчуєш це «вмирання». Зверніть увагу: це складова таємниці християнського життя.
Хтось з богословів сказав, що християнство – це найкрасивіша релігія смерти. І так, і ні. «Так», бо справді в центрі християнства стоїть таємниця смерти, а «ні», тому що це водночас є таємницею народження до нового життя. Правда християнства, уся правда, полягає в тому, що потрібно померти для гріха, щоб народитися для життя. А тому ці дві таємниці нероздільно пов’язані між собою. Ми покликані до істинного життя. У Святому Письмі сказано: до нового життя, за котрим ми постійно сумуємо, навіть у ті часи, коли по вуха грузнемо у власних слабостях та гріхах. Напевно, багато хто з нас мав такий досвід у своєму житті: усе, що з нами трапляється, ніби підказує, що справжнє життя насправді ще перед нами, що це ще не очікувана повнота. Навіть коли ми почуваємося щасливими в любові, то в нас постійно живе надія, що це почуття ще буде розвиватися, що це ще не повнота щастя, що воно попереду. Агонія вмирання триває в нас упродовж усього життя. Тому що навіть святість полягає не в досконало завершеній роботі. Святий – це не та людина, котра говорить: «От і добре, врешті маю спокій, врешті я осягнув повноту на зразок повноти людської природи Ісуса Христа. А тепер можна вмерти і відійти до Господа. Амінь». Зовсім ні. Це одна з найбільш диявольських спокус.
Існують дуже зворушливі апофтегмати, тобто оповідання Отців Пустелі, котрі в момент смерти мали сльози на очах і говорили, що щойно тепер вони народжуються до нового життя. Здивовані учні питали своїх наставників: «Як це, Авво? Та ж усе твоє життя було досконалим». А вони, вже будучи на ложі смерти, відповідали: «Ні, я щойно тепер зрозумів, про що йшлося, я щойно тепер починаю вмирати для гріха». Святість – це визнання, що мені постійно необхідне навернення. А якщо мені необхідне навернення, то я бачу гріх, для котрого я повинен померти. Святий Іван від Хреста, містик-кармеліт, писав у своєму творі Темна ніч про те, що до воскресіння можна дійти «лише через смерть старого чоловіка» (Темна ніч, II 16, 4). Иншого шляху немає. Його співбрат о. Стініссен, коментуючи це ствердження, сказав, що не може бути воскресіння, якщо спочатку не було смерти. Старе мусить померти, щоб нове могло розпочати життя. Бог не може народитися в душі, якщо спочатку в ній не помре «старий чоловік».
І тут варто наголосити, що це заглиблення в смерть Христа є дуже реальною подією. Вмирання для гріха, котре відбувається в нас, це повільне завмирання того, що до цього часу було для нас чимось природнім. Дуже часто буває так, що якась дійсність гріха, слабости настільки прилипає до нас, що ми схильні визнавати її частиною нашої особистости, навіть вважаємо, що ось такими ми і є насправді. Дехто з великим здивуванням говорить: «Як це? Та це ж я!» Ми настільки вміємо зжитися зі своєю гріховністю, що майже визнаємо її частиною себе. Тому в таких випадках процес вмирання стає дуже болючим. Гріх, все те, що до цього часу було чимось природнім, що мене формувало, давало мені життєву рівновагу, творило мою ідентичність, має померти. А оскільки щось, що будувало мою ідентичність, було гріхом і має померти, то в такому разі це порушить мою життєву рівновагу, бо мені не вистачатиме того елементу, до котрого я настільки звик.
Колись я розмовляв з молодими людьми про фрагменти з Послань св. Івана, де йдеться про те, що Ісус Христос подібний до нас у всьому, окрім гріха. Один з юнаків сказав: «Подумаєш, хіба таке уподібнення справжнє? Якщо став подібним у всьому, окрім гріха, то зовсім не став подібним». У цьому твердженні прихована велика помилка і велика спокуса брехні, котрі сатана вкладає в наше мислення. Йдеться про те, що ми сприймаємо гріх як щось більш людське і природне, ніж його відсутність. А тим часом це Христос показує нам повноту людської природи, де немає місця для гріха. Це зауваження мого співрозмовника було для мене підтвердженням того, наскільки ми зжиті зі своїми слабкостями, наскільки ми вважаємо їх природними, правдивими, такими «нашими і рідними».
Тому вмирання для гріха – це не дешеве і швидке одужання чи косметична процедура, коли ми приходимо до салону і нам безболісно усувають родимки. Навернення – це дуже болісний досвід того, що в нас щось гине. Вмирає якийсь дочасний світ, а новий ще не народжується. Пригадайте притчу про купця, котрий продав усе, бо віднайшов дорогоцінну перлину. Один зі священиків, коментуючи цей фрагмент Євангелія, казав, що це дуже болісний досвід, коли все продаєш заради однієї перлини, але вона ще не належить тобі. Це стан призупинення і невідомости. Настає момент, коли вже все продане, коли ми погоджуємося покінчити з якоюсь слабкістю, з якимось гріховним досвідом, а нове життя все ще не з’являється, або, принаймні, ми його ще не помітили. Що тоді відчуває людина? Лише біль вмирання, безсилля і власну наготу.