Дуже часто такий процес супроводжується почуттям, що колись ми стільки знали про Господа Бога, ми навчилися якимось чином переживати Його присутність у наших слабостях, а тепер у нашому житті все йде шкереберть. Виявляється, що Бог або зовсім инший, або ніби зникнув з нашого життя і покинув нас напризволяще. Ми Його губимо. Напевно, у такі моменти в нас може народитися розчарування, нам може видаватися, що ми втрачаємо віру. Ми намагалися щось змінити в нашому житті, а це лише призвело до повного хаосу. Виявляється, що коли ми були заглиблені у власній слабкості, Бог принаймні діяв якось відчутніше, а тепер ми взагалі Його не бачимо, не знаємо, чи Він діє, чи ні, і ми нічого не розуміємо. Таким чином відбувається вмирання «старого чоловіка». Це дуже важливий момент, і його потрібно прийняти. Це час вмирання наших слабостей, всього того, що вплутувало нас у гріхи. Це відбувається в нашому житті подібно, як відбувалося в житті Ісуса: перш ніж настав ранок воскресіння, був передсмертний крик Ісуса, а потім була темрява. Темрява Великої п’ятниці і тиша Великої суботи. А учні? Перш ніж учні почули, що Господь справді воскрес, то лише декотрі з них залишилися під хрестом. Решту охопив сумнів і розпач. Один з учнів настільки був вражений тим, що трапилося, що утікаючи на Оливній горі, згубив простирадло і втікав голий. Чи Церква була під хрестом? Перша Церква не втрималася цілісною, по-людськи кажучи, програла. А потім – Петро, скеля Церкви (!), йде ловити рибу, бо має вже всього досить. Коли щось вмирає, а натомість ніщо нове не народжується, то це стан невідомости, дуже болючий для людини.
Коли ми переживаємо вмирання свого попереднього життя, то в нас з’являтиметься внутрішній голос. Назвімо його голосом просвітленого гуманіста. Він буде покликатися на голосні гасла в стилі: «Це надто раптово, це не по-людськи, краще все робити поступово. А що робити з пусткою? А що скажуть твої нерви? Це коштує надто багато зусиль, ти цього не прагнеш, ти заслуговуєш на щось більш гідне; ти маєш поважати себе». Краще не вслухатися в цей голос, бо він намагається нас ошукати. І тоді в кожному з нас має перемогти бажання зробити крок уперед.
І врешті-решт, коли ти, не зважаючи ні на що, дозволиш на вмирання твоїх слабостей, прийде дуже важкий момент – ти помітиш відразливий образ слабостей, у котрих ти був досі заглиблений. Ти побачиш свою слабкість настільки виразно, а часом навіть шокуюче, що тебе жахатиме, як ти міг жити в такій брехні про себе, про инших. Ти побачиш свою огидність, та ще не помічатимеш шати праведности, котрі Ісус приготував для тебе. І ти відчуєш біль смерти, відчуття, що ти сам себе ошукав. Дуже багато людей дезертирує, тому що з’являється спокуса: «Ах, то ось про що йдеться в християнстві: жити з почуттям провини, з постійним тавром, що ти слабак і нікчема».
Увага! Не обманюй себе, пам’ятай, що це лише етап. Зовсім не це є суттю християнства, не смерть, а воскресіння.
А зараз повернімося до притчі з Книги Буття. Саме такий момент вмирання переживає Аґар. У пустелі вона пізнала безсилля людини, котра надто добре розуміє свою ситуацію. Варто також звернути увагу на те, що саме тоді, коли Аґар досконало розуміла своє становище, коли побачила своє безсилля, що на неї чекає лише смерть, саме тоді вона відчула присутність Господа та Його опіку! У цьому є щось таємниче: коли ти вмираєш, саме тоді ти народжуєшся до нового життя. Саме тоді, коли ти найгостріше відчуваєш своє безсилля, ти можеш відкритися на силу, котра походить від Бога, а не від тебе. Саме в таку мить ти одягаєш шати праведности, яку тобі дає сам Господь Бог. То Він виправдовує і одягає тебе, а не ти сам одягаєш шати самовиправдання, котрі ти так старанно намагався виткати зі своїх зусиль.
Отож, не закривай у собі того відчуття безсилля. Якщо тривати в ілюзіях про себе і жити ілюзіями, то це буде менш болісно, та такий досвід може знищити тебе. Звичайно, у нас з’являється страх. Ми боїмося. Ми починаємо будувати довкола себе окопи або мури і намагаємося зробити з себе фортецю. Ми побоюємося того, що в нас в’яле, слабке або крихке. Ми побоюємося того, що якійсь частині нашого єства потрібен постійний захист, бо хтось може її розтоптати і знищити. Можливо, це буде хтось, з ким я працюю, або, що ще гірше, чоловік, дружина або инша близька особа.
І таким чином ми захищаємо так зване власне Я. Я спеціяльно кажу «так зване власне Я», тому що насправді ми захищаємо досить великий процент брехні, котра в цьому всьому присутня. А тому дозволь, щоб брехня в тобі померла. Те, що в тобі справжнє, твоє істинне єство не загине. Та ти не зможеш побачити його, поки ілюзія не лусне як мильна бульбашка. Саме так народжується найпрекрасніша молитва. Не тоді, коли ти відпочив і чудово почуваєшся, коли тебе переповнює енергія і бажання жити й творити, і ти переконаний, що ось зараз ти розпочинаєш духовне й молитовне життя. Саме у відчутті безсилля і реального усвідомлення, що ти надто слабкий і крихкий, що ти не здатен піднятися з гріха, саме тоді в тобі може зродитися прекрасна молитва. Молитва безсилих.
Я хочу процитувати фрагмент свідчення однієї людини, котра захоплюється духовністю блаженного Карла де Фуко, котрого також називають «апостолом пустелі»: «Я торкнувся рукою цілковитого безсилля, і це було для мене ласкою. Бог може все, я не можу нічого. Та коли я залучу моє безсилля в молитовний контакт з Богом, тоді в мені все буде можливе. Бог може все, я не можу нічого»[1].
Так народжується справжня молитва. Молитва людини, котра розуміє, що неспроможна сама себе піднести. Людина не може піднести себе самотужки, вхопившись за волосся. Натомість може визнати своє безсилля, скласти руки в жесті жебрака. І тоді Господь врешті може торкнутися її. Може доторкнутися до мого справжнього тіла: зболеного, обпеченого сонцем і змученого втомою до неможливості, а не лише того, що було його оболонкою, тобто мого саморобного плаща самовиправдання. Врешті-решт, Бог зможе доторкнутися до мене справжнього. І тоді не потрібно поливати своє життя глазур’ю солодкої побожности, котра небагато говорить про наше життя, а лише викликає в нас неприємне відчуття липкости. Бо з усіх легких відповідей і поливання солоденькою релігійною підливкою нашого горя і проблем, так нічого і не виникає. Тому що як боліло, так і продовжує боліти, і проблеми нікуди не зникли. Глазур солодких втішань не вгамовує спраги, а лише посилює її.
І знову ми торкаємося таємниці, про котру писав св. Ієронім: пустеля любить нагих. Самотній, нагий, спраглий молитви – ось таким робить мене пісок моєї пустелі, котрий вдирається в уста і ранить моє горло. Навчімося того, що в молитві, на якомусь етапі слова стають зайвими, що не потрібно лише базікати, пускаючи слова на вітер. Навчімося, що молитва – це не літанія бажань або прокльонів. Душа молитви – беззахисне довіряння Богові свого життя і єства. Найкращий приклад такої молитви нам показав Ісус Христос. Саме це була молитва безсилої людини. Пригадайте собі Оливний сад, кривавий піт, пригадайте собі страх і тремтіння Ісуса, котрий каже: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене», та відразу потім додає: «Та проте, не як Я хочу, а як Ти». Страх і тремтіння від безсилля, душевна нагота, відчуття пустки і покинення. Саме тоді, коли Ісус стікає кривавим потом, учні мирно засинають. Ця прекрасна молитва продовжується словами Ісуса на хресті. Останніми були слова закатованої на смерть людини, прибитої до хреста, котра не може виконати жодного руху, спаралізованої людини, котра говорить: «У руки Твої віддаю Свого духа». У Твої руки, бо Я сам вже не знаходжу рук, котрі змогли б Мене підтримати.
А тому залишся в пустелі без води, так само як Аґар. Залишся без того, що давало б постійний комфорт ілюзіям, що все якось та буде, ілюзіям, котрі не вирішують проблеми. І чекай того, що по-людськи можна назвати вмиранням. Почни голосно плакати, так само як Аґар. Тут не йдеться про сльози, викликані емоціями, не йдеться про те, щоб розпачливо жаліти себе. Йдеться про сльози покаяння, про прикликання Божого милосердя.
[1] С. Caretto, Listy z pustyni, Warszawa 1978, s. 136.