Однак у нас постійно є проблеми з приходом Божого милосердя. Щоправда, ми знаємо, що Бог милосердний, ми навіть вміємо емоційно захоплюватися Його милосердям. Та цього замало. Чому існує ця проблема? Нас навчили, що любов народжується із захоплення красою, духовною або тілесною. І це переконання настільки закодоване в нашому єстві, що нам дуже важко визнати иншу правду. Нас притягує краса, чарівність. І нам видається, що Бог так само хоче нас любити, що Бог закохується в нас, що ми Йому подобаємося, що він бачить лише красиві й достойні справи, і ми хочемо показувати Йому те все, що в нас найкраще. І тут закралася велика помилка. Увага! Боже милосердя стосується не краси, а біди, твоєї й моєї біди. Нам важко це збагнути. Милосердя – це любов, яка схиляється над нашою бідою. Це любов, яка схиляється над мною тоді, коли я лежу безсилий і розтрощений.
Відразу спробуймо зробити цю ситуацію реальною. Коли я лежу, морально, емоційно, життєво чи ще якось, і коли хтось намагається схилитися над мною, щоб допомогти мені, то я роблю все, щоб не прийняти цієї допомоги. Я вдаватиму, що вже підіймаюся, я буду вибачатися, що це, мовляв, лише хвилинна слабкість, і я чудово з усім впораюся. Чому ми так реагуємо? Тому що нам видається, що хтось нас жаліє. А ми ж не любимо жалости. Ми плутаємо милосердя з жалістю і кажемо: «Дякую, та жалість мені не потрібна». Чому? Тому що жалість нас принижує. Ми боїмося, що хтось нас принизить, турбуємося про власну гідність.
Мені пригадується одна подія в згромадженні сестер бл. Матері Терези з Калькутти. Коли я ще жив у Варшаві, то ми кожного тижня їздили до сестер у Прагу[1], щоб допомагати людям, які приходили на безкоштовні обіди або нічліг. Туди приходили постійні відвідувачі, і ми вже знали їхні імена або псевдоніми. Серед наших знайомих була жінка, яку гарно називали Принцесою. А називали її так тому, що це була жінка з доволі високим почуттям власної гідности, незважаючи на матеріяльні злидні, у котрі вона потрапила. Так ось, Принцеса навіть у жахливих умовах вміла подбати про свій естетичний зовнішній вигляд. Наприклад, з допомогою сірника вона могла зробити манікюр. Це була її мала, щоденна боротьба за гідність, і водночас це був опір тій принизливій життєвій ситуації, у котрій вона опинилася.
Пригадаймо собі ситуації, у котрих ми зустрічаємо п’яних осіб, котрі з усіх сил намагаються нас переконати, що насправді вони не п’яні, а просто спіткнулися через якийсь камінець. Вони бояться бодай якось визнати правду. Щось подібне відбувається з нами в життєвій, моральній площині. Ми турбуємося про власну гідність, і тому боїмося милосердя. Однак будьмо уважні! Милосердна любов не боїться гріха, не затримується на гріхах, бідах, злиднях, ганебних вчинках. Вона йде далі. Чому? Тому що бачить контраст між тим, що є, і тим, що має бути. Божа любов, Боже милосердя – це любов, поєднана зі стражданням, жалем, що щось трапилося, що щось є не так, як мало б бути. І Боже милосердя може побачити красу навіть у найбільшому моральному або духовному зіпсутті.
Мені пригадується одна арабська розповідь про те, як Ісус Христос, подорожуючи разом із Своїми учнями, побачив в одному селі недалеко від дороги здохлого пса, тіло якого почало вже розкладатися. Учні гидливо відвертатися від тварини і затуляли від нестерпного запаху носи. А Ісус спокійно затримався біля мертвої тварини, подивився і сказав до учнів: «Погляньте, які в цього пса гарні зуби». Ця розповідь може видаватися трохи наївною, однак зверніть увагу, що Ісус, дивлячись на матеріяльне зіпсуття, помітив у ньому первинну красу. Це і є Божа любов, котра не затримується лише на тому, що в нас зіпсувалося.
Таємниця нашої ідентичности прихована в Божому милосерді. Це саме там зосереджена найбільша та найглибша правда про нас, яку гріх не зміг сфальшувати. І як би ти не був зіпсованим і втраченим для всіх, і як би не був упевнений, що пропащий, правда про тебе зовсім инша. Відкриття правди про себе починається з визнання болю, розпачу, слабкости, гріха, але це лише початок. Ми не виходимо в пустелю для того, щоб там спектися і померти, а для того, щоб віднайти там джерело. Ми повинні пройти через пустелю, а не затриматися і не загубитися в ній. Ми маємо віднайти в пустелі правдиву криницю, а не потріскану цистерну дешевих розрад, як казали пророки. Затхла вода з цистерни не втамує нашої спраги. Що тобі необхідно, щоб прийняти Боже милосердя? Довіра до Божого милосердя. Господь наш Ісус Христос промовив до с. Фаустини ось такі важливі слова:
«Я прагну довіри від Своїх створінь, заохочуй душі до великої довіри до бездонного Мого милосердя, нехай кожна злякана, слабка та грішна душа не боїться наблизитися до Мене, і навіть якщо її гріхи численніші, ніж пісок на землі, то все це потоне в глибинах Мого милосердя» (Щоденник 1059, с. 304).
Ми маємо потонути, але потонути в глибинах Божого милосердя, а не в безодні розпачу! Це і є нашим справжнім покликанням, незалежно, скільки в нашому житті було бруду і гріхів. Для Божого милосердя найбільш болісним є один основний гріх, а не найбільші моральні гріхи. Ісус говорить с. Фаустині: «Найбільше Мене ранять гріхи недовіри» (Щоденник 1076, с. 308).
Недовіра – це найбільший гріх. Чому? Бо твоя відсутність довіри – це ніби відокремлення від джерела любови. Це так, ніби ти став на березі озера або біля криниці, тримав у руках черпак, і ніяк не міг вирішити, зачерпнути собі води чи ні. Багато християн у своєму житті вмирає поруч із криницею. І це справжня драма. Християни знають, що Бог милосердний, знають, що Бог – це любов, і незважаючи на все, бояться заглибитися в цю Любов.
І знову Ісус говорить с. Фаустині: «Нехай навіть найбільші грішники надіються на Моє милосердя, вони більш ніж инші мають право довіряти безодні Мого милосердя. Донько Моя, пиши про Моє милосердя для стурбованих душ. Душі, котрі звертаються до Мого милосердя, є радістю для Мене, і таким душам Я даю більше ласк, аніж вони просять. Я не можу карати навіть найбільшого грішника, коли він покликається на Моє милосердя, а виправдовую його у Своєму незбагненному та нескінченному милосерді» (Щоденник, 1146, с. 319).
Отож, як напитися з криниці милосердя? Отець Міхал Сопоцько, сповідник с. Фаустини, говорив дуже просто: «Молитва – це відро, яким можна набрати стільки, скільки потрібно води з фонтану Божого милосердя». І тому, як казав Мертон, молитва – це справа не лише побожности, а насамперед спасіння. Молитися – означає прийняти або відкинути спасіння, це значить прийняти Христа як Спасителя свого життя, або ж відкинути Його.
І знову хочу навести зворушливі слова, котрі сказав Ісус до с. Фаустини: «Ти не будеш сама, бо Я є з тобою завжди і всюди, біля Мого серця не бійся нічого […]. Знай про те, що Моє око уважно слідкує за кожним порухом твого серця […]. Чого ти боїшся? Якщо Ти зі мною, хто насмілиться доторкнутися до тебе? Однак Я безмірно радію, що ти говориш Мені про свої побоювання. Донько Моя, говори Мені про все, просто і по-людськи, цим ти подаруєш Мені велику радість; Я тебе розумію, бо я – Богочоловік» (Щоденник, 797, с. 245).
Прислухайтеся до того, що говорить Ісус Христос до с. Фаустини. Він так заохочує до молитви: «Розповідай Мені про все, ти ж знаєш, що це принесе Мені велику радість […]. Так, Я знаю, та ти не виправдовуйся, що Я знаю, а з дитячою простотою говори Мені про все, бо Моє вухо і серце схилені до тебе, а твоя розповідь Мені мила» (Щоденник, 921, с. 274-275).
Дивовижним джерелом Божого милосердя, окрім молитви, є Євхаристія. Чим краще ти усвідомлюєш свою слабкість і зламання, тим частіше приходь і приступай до Євхаристії. Сестра Фаустина, пишучи у своєму щоденнику про Боже милосердя, часом з величезним зворушенням, котре дратує читача, каже про те, наскільки вона сильно відчуває свою слабкість та гріховність. Нам, пересічним людям, може видаватися, що це своєрідне побожне кокетство, дратування читача, щоб викликати в нього почуття провини. «Звичайно, якщо в с. Фаустини були такі проблеми, то що ж мені робити?» Ні, ця жінка справді переживала драму своїх слабкостей писала: «Я бачу, що настільки слабка, що якби не святе причастя, то я постійно падала б. Мене підтримує лише святе причастя, з нього я черпаю сили, у ньому моя підтримка. Я боюся життя. Коли бодай одного дня немає святого причастя, починаю боятися сама себе» (Щоденник 1037, с. 300).
[1] Район Варшави (прим. перекладача).