На якійсь листівці я прочитав дивне формулювання: «легкий доторк Святого Духа».
У пустелі мені не було дано відчути оцей «легкий доторк».
Святий Дух ще дві тисячі років тому мав звичку з’являтися раптово, а попереджує його появу шум, «ніби буря раптова зірвалася» (Дії 2:2).
Один із учасників цієї пригоди, коли дикий свист урагану ранив наші вуха, невинно зізнався: «І подумати тільки, що коли я був у безпечній келії, чуючи, як ззовні завиває вітер, то в мене виникали поетичні образи… Тоді переконував себе, що це музика… Я справді намагався побачити в цьому щось музично-поетичне…».
Тимчасом, коли опиняєшся беззахисний посеред бурі, то вітер спонукає тебе думати про зовсім інші образи.
Досвід пустелі змушує тебе контролювати свої думки стосовно Святого Духа.
Святий Дух доторкається до тебе не легко й обережно, він не здійснює делікатних перестановок на твоєму духовному горизонті. Він не веде вправи з доладної каліграфії в щоденнику твоєї подорожі.
Святий Дух – це вихор, вогонь, а не якась оздоба. Його дія в жодному випадку не буває млявою. Він перевертає, роздирає, розвіває твої старанно складені аркуші, губить їх десь ген далеко. Твої нотатки рве на клапті, і не ставить на них знаків оклику…
Коли завиває вітер, то тобі аж шкіра терпне, ти хочеш кричати, а не зітхати.
Стаємо свідками найбільш брутальної руїни, а не естетичних пережиттів. От-от наступить переломний момент.
«Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому! Хай підійметься всяка долина, і хай знизиться всяка гора та підгірок, і хай стане круте за рівнину, а пасма гірські за долину!» (Іс. 40:3-4).
Хтось, хто має намір молитися, акцептує цей радикальний катаклізм на землі, по якій рухається.
Хтось, хто молиться, не знаходить вже своєї впевнености в добре відомих формулах, у кодифікованих звичаях, у механічному повторюванні. Опиняється в глибині свого буття в Дусі.
Коли Святий Дух увірветься до нашого життя, то не зважає ні на що, змінює все, перевертає усталений порядок, розбиває звичні для нас схеми та стереотипи.
Уся біда полягає в тому, що часто ми тратимо час, щоб закривати шпарини, через які цей освіжний вихор міг би протиснутися…
Ні. Я не вмію уявити собі Святого Духа, який легенько торкається моєї голови.
Бачу Його в хижій поставі – і мушу визнати – я Його боюся.
Орел, коли помітить здобич, не простягає крила. Зовсім навпаки, він набуває кулястої форми і падає, як камінь, тримаючи свої кігті скуленими під хвостом, згідно зі законами аеродинаміки.
«Спочатку пікує, потім атакує в скісному польоті. І все відбувається так, ніби час взагалі не минав, ніби його немає. Орел падає не просто на здобич, а на деякій відстані від неї. Його падіння відбувається миттєво. Він складає крила і кидається вниз зі свистом, подібним до свисту кулі; якщо цей образ встигне дійти до очей жертви, то однаково ще не дійде до її мозку, щоб вона зрозуміла, що ж діється. Потім хижак, як блискавка, падає на здобич і хапає її…!»[1].
А коли злітає угору, то міцно тримає жертву у своїх кігтях.
Я також повертаюся подумки до класичного образу св. Єроніма: «Слухати Слово – це виставляти вітрила на вітер Духа, не знаючи, до яких берегів ти приб’єшся».
Цей вітер не обмежується лише тим, що легко й ніжно торкається вітрил. Його сила буває страшенною. Якщо не триматися поручнів, то можна опинитися в морських глибинах.
«Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ів. 3:8).
Коли на сцену виходить Дух – раптовий вітер, то ти навіть не маєш часу, щоб запитати себе, що ж діється. Ти нічого не розумієш.
Ти просто усвідомлюєш, що щось трапилося, коли тебе силою викидає…
[1] V. G. Rossi, L’orso sogna le pere, Mondadori, 1971, c. 137.