Кажуть, що пісок – це «хвороба пустелі». Для мене він був найчудовішим відкриттям, яке я будь-коли робив.
Не заперечую, пісок – це також хвороба, з раптовими кризами. Достатньо подумати про бурі, коли ошаленілі хмари пилюки й стовпи піску підносяться на десятки метрів. Хмари брудно-помаранчевого кольору поєднуються і створюють завісу, яка, наближаючись, стає щораз темнішою та гнітючішою.
Бедуїни серед шаленого ревіння громів намагаються якось укріпити кілки наметів.
Злякані тварини стоять, як закам’янілі. Бекання та ричання чимось подібні на луну громів.
Над табором раптом опадає чорна завіса. Панує цілковита темрява, навіть у самісінький полудень. Пориви вітру роздирають цю завісу.
Ці бурі вже увійшли до легенд Сахари. Розповідають не лише про стада тварин, а й про цілі загони війська, які засипав пісок.
Ці бурі завжди засипають кілька криниць, а деякі дороги кануть у небуття.
* *
Коли буря припиняється, то очі бачать щось неймовірне.
Пустеля перетворюється в предивне море піску з хвилястими півколами («ripple»). Сахарську пригоду можна виразити з допомогою морських термінів. Невипадково ж верблюдів називають «кораблями пустелі». А хтось, хто мандрує з однієї оази до іншої, має враження, що підносить якір із затишного порту і, попросивши Божої помочі, вирушає в небезпечний рейс.
Дюни дивують своїм колоритом. Є білесенькі дюни, сірі, рожеві, фіолетові, блакитні, червоні…
Вони також дивують своїми формами, вигинами, елегантними параболами, регулярними геометричними формами, гармонійними лініями.
А ще – неймовірною черговістю пагорбків та ям, стрімких стін та легких узбіч, запаморочливих похилостей та лагідних схилів.
Великий Західний Ерг стає подібним на краєвид із Місяця.
Тіні, особливо вранці й увечері, надають краєвидові особливої тональности, яка викликає захоплення в кожного митця.
Дюни можуть видаватися комусь, хто вперше їх бачить, просто звалищем піску, подібним до тих, які утворюють сіль чи вугілля.
Проте це неправда. Дюни мають свою історію, своє життя, свій рух.
Їх дослідження інтригує фахівця та додає ентузіязму дилетантові.
Дюни – це плід співпраці двох потужних партнерів: часу та вітру.
Вітер вириває з дна висушених озер зернини піску і кидає ними, ніби кулями, у скелі пісковиків, які від такого безжалісного бомбардування поволі розсипаються.
Цей процес розпаду та очищення триває упродовж цілих століть.
А його результат – дрібний, рухливий пісок, який заохочує зняти взуття.
* *
Не всі дюни однакові. Існують «barcane» у формі півмісяця. А ще «sif», тобто дюни, що своєю формою нагадують шпагу. А ще варто згадати ті, що схожі на рибну луску («akle») або в формі зірки («rhourds»). І врешті, найвідоміші – «draha», які можуть мати навіть триста метрів висоти.
Дюни пожирають геть все: шкіру, каміння, дерево, залізо, шкаралупи. Вони поглинають все, на що натрапляють. У них страшний шлунок. Вони можуть перетравити, переробити що завгодно, і перетворити це в пісок.
Дюни народжуються, поволі ростуть, асимілюють надбані речі, навіть вміють видавати відголоси.
Так-так. Існує голос дюн.
Часом ночами, коли стихає вітер і повертається спокій, можна почути впертий шурхіт, постійне поскрипування.
Згідно з легендами бедуїнів, це звук дзвонів давнього монастиря, що його поглинув пісок.
Насправді це хрустіння – відголос селекції, яка відбувається всередині дюни. Це дюна сама себе впорядковує. Вона селекціонує зернятка піску різного розміру. Найтвердіші залишаються на поверхні, інші, не такі витривалі та легші, зсипаються вниз, вздовж внутрішньої осі дюни.
Однак насамперед дюни пересуваються при співучасті свого вірного помічника – вітру.
Пустельний пісок можна порівняти до безкрайого рухомого килима.
У цьому русі по-різному беруть участь різні зернини піску й виконують там свою роль.
* *
Найактивнішими є зернятка середньої величини, які називають «стрибунцями»; їхнє завдання полягає в тому, щоб відштовхнутися від твердої поверхні та підняти в повітря легші часточки, які з гори слідкують за динамізмом інших.
Але «стрибунці» не жаліють навіть більших зернин піску і підштовхують їх вперед при самій землі. Науковці називають це «ковзанням по поверхні».
Таким чином виникають хвилі часточок піску, які йдуть одна за одною, і деякі з них летять у повітрі, інші ковзають по землі, а ще інші нікому не дають спокою і ранять, ніби колючки.
І їхня швидкість, звісно ж, буває різною. Бархани переміщаються зі середньою швидкістю двадцять метрів на рік. Маєстатична «драха» посувається на п’ять сантиметрів щороку. Вони не поспішають.
Коли дюни натрапляють на низини, заповнені піском, то піщинки «скакунці» вже не можуть добре відбиватися. І вони починають накопичуватися.
Але не треба забувати про пісок, який створює тонші шари. Це справжній «рухомий килим» пустелі. Тут велика швидкість. У такій піщаній річці можна раптом загрузнути.
Це неймовірне видовище – рухливий ланцюг барханів, що можуть заблокувати сухі долини, створюючи нездоланні вали.
Відомий вчений Ральф Баґнольд завважує: «У деяких місцях величезні завали піску, що важать мільйони тонн, невблаганно посуваються вперед, збільшуючи й зберігаючи свою форму, навіть деякий характер і гротескну імітацію життя, яка викликає потрясіння»[1].
Дюни виникають з руху і зростають завдяки рухові.
Вони не є безвладною масою.
Якщо існують і якщо вони є тим, чим є, то так діється тому, що вони створені з часточок, які не перестають рухатися, ковзати, стрибати.
У певному значенні дюни постійно «засіюються» маленькими зернятками, які не можуть затриматися на одному місці.
Задумаймося над першим великим помічником дюн – часом.
Внутрішнє життя, щоб бути справді внутрішнім, мусить відзначатися двома характерними рисами. Глибиною та терплячістю.
Все, що підпорядковується зовнішнім змінам, поверховому досвіду, ідеальності форм, є, використовуючи визначення Дж. Салівана, цирком, а не переміною.
Внутрішнє життя – це насамперед сходження вглиб, це уподібнення до наполегливого буріння у тверді плати каміння, безконечні сфери темряви, поклади мовчання. Не достатньо подряпати поверхню нігтем, щоб після першої подряпини відмовитися від найменшого зусилля.
Необхідна терпеливість, згода на копітку працю. Завдяки цьому відбувається наполеглива атака на нашу найбільш затяту оборону, на розвіяння наших непоступливих звичок. Завдяки цьому руйнуються наші далекосяжні конструкції, піддається ерозії наша зухвала впевненість.
Молитва – це повільний процес перетирання, розбивання, селекції.
Молитва не відразу змінює твоє життя, ніби після дотику чарівної палички. Вона здійснює зміни поступово, поволі змінює рівновагу, терпляче модифікує структури.
А все починається від однієї піщинки, яку вітер кидає об твою кам’яну поверхню.
Якщо ти дозволиш, щоб ця піщинка вдарилася об тебе, твоя гора опиниться в небезпеці, вона втратить свою твердість.
Перший фрагмент, який відпадає, не можна помітити неозброєним оком. Це лише пилинка.
Однак саме це є початком чогось цілком нового.
[1] «II Sahara», Time-Life International, 1975,1976, с. 82.