Кажуть, що дюни примхливі, хиткі. Бо ж вони повсякчас змінюються, набувають нових форм.
Дюна не піддається монотонності пустелі.
Оскільки дюна жіночого роду, вона представляє «змінну сталу»…
Однак вона не змогла б заспокоїти свої примхи, якби не піддавалася дії вітру.
Так само і духовне життя минає в погоні за постійною відновою. І не тільки зовнішніх форм.
Мені видається, що дюни показують нам таємницю, завдяки якій можлива ця радикальна зміна.
Йдеться про те, щоб бути подібним на найдрібніший пісок. Такий, що не опирається, завжди покірний, дозволяє, щоб його розбили й перетерли. Який погоджується ставати щораз дрібнішим. Який втрачає свою твердість, щоб віднайти дрібність. Який вирішив зникнути.
Йдеться насамперед про те, щоб піддатися пориву Святого Духа. Раптовому, непередбачуваному.
Пісок не має власної сили, свого плану. Він довіряє динамізмові вітру, піддається його траєкторії.
Не нав’язується. Виставляє себе на чиюсь дію.
Дюна не створюється сама собою. Вона дозволяє, щоб її створювали.
Мільйони тонн піску стають масою, яку неможливо стримати, яка руйнує своїм рухом – а все це завдяки тому, що вона покірна вітрові.
У пустелі, у контакті з життям дюн, з їхніми дивовижними перемінами, я відкрив елемент пасивности в духовних пошуках.
Так. Я навчився відмінювати всі дієслова в пасивній формі:
- бути знайденим
- бути даваним
- отримати повчання
- дозволити, щоб тебе переносили.
І головне: бути покірним.
* *
Це не я протагоніст. Життя в Дусі мусить мати лише одного вчителя – абсолютного протагоніста – Божого Духа. Я просто повинен бути в Його розпорядженні.
То не я є творцем моєї особистости. Я радше повинен пожертвувати Духові можливість формування моєї особи згідно з Його проектом. Моя особистість належить мені завдяки тому, що я її приймаю.
Пасивність, про яку я кажу, веде мене до довірливого віддання в Божі руки і до отримання себе від Нього, день за днем.
На мою думку, саме в цьому полягає убогість. У цьому полягає послух.
Духовна формація перебільшено наголошує на дії й людських зусиллях. Через це є ризик формування надмірно напружених, охоплених нав’язливою ідеєю власної досконалости людей. Осіб, які ставляться до себе страшенно серйозно, і від цього робиться смішно, адже вони постійно заклопотані вимірюванням, до якого саме пункту дійшли у своєму підйомі угору, у здобуванні, у досягненні вершин (вони ніколи не говорять про сходження, лише про рух угору, про здобування, про підкорення вершин; в їхньому словнику немає кенотичної мови, яка виражає спустошення, приниження, втрату); осіб, що повсякчас зважують свої досягнення і підраховують реалізовані справи.
Вони постійно запитують: «І що я тепер маю робити?».
А ще вони почуваються розчарованими, коли ти кажеш їм, що ота їхня заклопотаність недоречна, бо вони переплутали ролі.
Їм не вистачає виміру пасивности, яка рівнозначна вмінню приймати.
Що б не сказати, легше давати, ніж «дозволити комусь дарувати щось собі». Легше щось зрушити, ніж дозволити зрушити себе. Легше щось робити, ніж лише залишати відчинені двері.
Я знаю, що дехто не забариться полякати мене квієтизмом. Та спокійно ставлюся до таких закидів. Я прочитав тисячі мудрих сторінок на цю тему.
Особисто я не знаю байдужіших осіб, безвладних, вигідних та отяжілих, аніж ті, які намагаються заступити силу Святого Духа своєю активністю.
Коли якась особа в молитві відкриває, що основна проблема – це «дозволити діяти» Духові, «дозволити себе формувати» з допомогою Його динамічної діяльности, вона виривається з безладу своєї діяльности і беззахисно «виставляється» на вплив, який не дає спокою. Така особа стає «приречена» на рух. Стає сином вітру.
Треба пережити бодай кілька тижнів у контакті з дюнами, щоб переконатися в тому, наскільки активною буває пасивність.