Дивна та моя пустельна пригода.
Подібно до ізраїльтян, я був забраний від багатьох справ, які поневолювали мене (заняття, поспіх, неспокій, володіння, розпорошення, ідолопоклонницьке ставлення до багатьох справ, поверховість), щоб потім мати змогу перейти до Обіцяної Землі.
І починаю підозрювати, що кінцевим пунктом цієї втомливої подорожі є… Єгипет, який я покинув.
Ті неприятелі не потонули в глибинах моря. Після повернення, і я не маю щодо цього ілюзій, знову їх віднайду. І буду змушений боротися. Цього разу, не для того, щоб мати змогу «вийти», а щоб «увійти» й заволодіти тим, що мені належить.
Пустеля не дає відпочинку. Вона готує до боротьби. Обіцяна Земля – це місце відпочинку («menuah»), але водночас і боротьби. Особа, яка молиться, відчуває не лише спокій. Я усвідомлюю, що християнське життя – це боротьба.
У цій перспективі пустеля – це постійна мандрівка вперед, аж поки людина не дійде до пункту виходу, до звичайних справ, до нормальної праці, до свого середовища. Але цього разу як вільна людина.
Йордан стає синонімом моря. Людина переправляється через нього вже не як утікач, а як завойовник.
Пустеля не обдаровує мене ідеальною Обіцяною Землею.
Вона повертає мене моєму старому краю. Але по-іншому. Пустеля примирює мене з Єгиптом, який з цього моменту вже не є землею неволі.
Лише від мене залежить, щоб він знову став таким.
Людина почувається погано у «своїй шкірі»
Роздумую над назвою однієї книжки, де були поради, як влаштувати своє життя так, щоб воно було приємне: «Як добре почуватися у власній шкірі».
Жодних таких приємностей у пустелі немає. Зовсім навпаки, там людина усвідомлює, що почувається погано, дуже погано у своїй шкірі.
Цього мене вчить саме молитва. Щобільше, мені видається, що саме вона змушує мене відчувати цей стан. І не лише стосовно шкіри.
Погано почуваються також моє серце, очі, голова, ноги, руки. Я не можу терпіти себе самого. Все моє завдає мені прикрощів.
Мені докучають мої думки, почуття, ідеї, проекти, справи, якими я зазвичай переймаюся.
Я стиснений у собі, я душуся.
Боюся, що коли далі молитимусь, то мій штивний панцир лусне. Чому донедавна саме цей панцир видавався мені доволі просторим та дозволяв комфортно рухатися?
Можливо, у міру того, як я просуваюся далі, щось росте «всередину»? І цей первинний панцир не лише перешкоджає мені, а й стає причиною болю, викликає відчуття задухи.
Або, може, незгода між тими двома панцирами – давнім та теперішнім – була завжди, але не давала про себе знати у формі незручности, страждання чи поганого самопочуття. Можливо, вона була занечулена відсутністю молитви, тобто відсутністю усвідомлення.
Кажуть, що молитва діє, як наркотик. Хто ж це вигадав такі нісенітниці?
Саме тоді, коли ти починаєш молитися, закінчується наркотична дія марнотратного життя, яке не відповідає твоєму первинному плану, і ти починаєш відчувати всі ті страждання, конвульсії ситуації, яка стає нестерпною.
Поки ти не молишся, то кожен із твого єства може видерти кігтями найбільші цінності. Щобільше, тоді ти почуваєшся навіть добре у своїй шкірі, спорожненій із цінностей.
Спробуй стати перед Ним. Відчуєш терзання. Кожен рух викликає страшенний крик та сльози.
Ти будеш змушений волати: «Боже мій, якої кривди Ти мені завдаєш!».
Добре запам’ятай собі це: не можна одночасно насолоджуватися Богом і самим собою (тобто добре почуватися у власній шкірі).
Перш ніж Бог дасть тобі можливість «вийти» (так було з Авраамом) із твоєї землі, Він зробить твій панцир нестерпним для тебе.
Як тільки ти сприймеш перший промінчик Божого світла, починаєш зауважувати рани, синці, щось, що в тобі надламується. Бог дає змогу тобі зрозуміти, що поки перебуваєш у цьому ув’язненні, тобі не вистачатиме повітря та світла. Це природно, що ти душишся.
Мусиш вийти назовні. Зруйнувати ці мури.
Людина не може зупинитися на тому, щоб бути просто людиною.
Людина більша від людини.
Поки вона замкнена в собі, поки прилягає до своєї шкіри, мусить страждати, їй не вистачає повітря.
Вирішення цієї проблеми полягає не в застосуванні заспокійливих ліків, розваг, як це часто трапляється. Воно полягає в життєвій відвазі. У розірванні шкаралупи (подібної на панцир черепахи), яка безправно обмежує людину.
Спасення можна досягнути не стільки завдяки стримуванню дихання, скільки збільшенню його частоти.
Лише входячи в Бога, людина може почуватися цілком добре.
Бог – це єдина Величина, гідна людини.
Тепер я розумію Апостола Павла: «Якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її» (Кол. 3:9-10).
Стара людина – це та, яка тебе тисне, яка викликає задуху, не дозволяє тобі рухатися.
Нова людина зовсім не є більшою. Просто вона є «оригінальним» образом, який врешті вдалося віднайти.
* *
Якщо Бог не дає тобі відчути труднощі зі старою шкірою, треба сумніватися, чи ти справді зустрів Його під час своєї молитви.
У пустелі людина не має дзеркала, щоб подивитися на себе (щоб почати захоплюватися собою чи зненавидіти себе – обидві позиції невластиві).
Щонайбільше, вона може знайти первинний «образ та подобу».
І з цього моменту, друже, вже не май ілюзій. Ти стикатимешся не з втіхами, а з Божим стражданням.
Зрештою, добре, що все є саме так.
Адже до цього часу Він був змушений жити в задушливому піску, тоді як ти добре почувався в своїй шкірі…