«І зараз повів Його Дух у пустиню» (Мр. 1:12).
Слова євангелиста Марка про дію Святого Духа відразу після хрещення Ісуса завжди вражали мене. Христос був виведений у пустелю, щоб почати битву.
Дух не тримає віруючого в теплі, не гарантує йому «сприятливий» клімат, не береже його віри.
Він не є акліматизаційним пристроєм, Він – подмух, який підштовхує нас до світу, де сили зла протиставляються Божим планам.
Виганяє з теплого місця комфортної побожности, збудованої згідно з випробуваними схемами, які заперечують будь-яку пригоду; зі структур, в яких функціонування посідає місце життя, – щоб викинути в пустелю, де людина переживає ризик віри і отримує удари від суворого реального життя.
Дух не оберігає, а каже вийти на незахищене місце. Не звільняє від труднощів, а кидає в самісінький їх центр.
Після занурення у воді Дух занурює нас у сумніви, суперечності, небезпеки щоденного життя.
Це хрещення в людськості.
Це участь у боротьбі людей.
Сам Дух робить нас дітьми Бога та братами всіх людей, поєднує нас із небом та землею.
Пустеля – це місце випробувань, боротьби, а не втечі. Вона стає пунктом зустрічі двох вимірів: божественного та людського.
Життя в Духові формує не фальшивих естетів, а християн, які вчаться бути людьми серед людей.
Життя в Дусі не є відпочинком чи затишним гніздом, а мандрівкою, шляхом, який треба вигадувати день за днем.
Християнин, який «перебуває під ослоною», зовсім не є в безпечному місці. Він є тим, хто втік від Духа, сховався від «подиху».
Давати Богові час, якого не маєш
Бенедиктинець Крістіян Лафон[1] вважає, що молитися – означає «давати час Богові». І додає: «час, тобто тривання, відміряне годинником, оскільки вважаю, що час – це життя».
Пояснюючи, що використання часу не лише виражає особистість, а й формує її, він доходить такого висновку: коли людина використовує час на молитву, жертвуючи Богові чотири чи п’ять годин, вона знаходить спосіб дарувати своє життя, тобто витрачати його для Бога.
Коли автор потім говорить про монастир, то висловлює дивовижне твердження: «Тут молитва з’їдає людину».
* *
Також і я проводив усі години й дні в пустелі, не знаючи, що ж насправді роблю.
Я не впевнений, що це була молитва.
Я задовольнявся тим, що даю Богові свій час. У мене було його багато. І ця справа, хоч і складна, не вимагала особливих жертв.
Тепер, занурений в активність, пригнічений обов’язками та термінами, я намагаюся переживати молитву в такій самій перспективі: давати Богові час.
Однак у пустелі я жертвував час, який мав із надлишком.
Тут я мушу давати час, якого не маю.
Мабуть, цю убогість найважче реалізувати в молитві.
Ставати перед Ним і тривати настільки довго, як «убогий на час».
Господи, я мав би стільки інших речей, які міг би Тобі пожертвувати. Але я прагну дати Тобі те, чого не маю, чого мені постійно бракує: час.
[1] Des moines et des hommes, Stock, 1975.