Я не повернувся в пустелю.
Мені було подаровано таку можливість через чотири роки.
Я пообіцяв повернутися своїм чудовим товаришам мандрів. Однак дозволив їм від’їхати самим. Із болем, про який вони, цілком можливо, навіть не знали. Я почувався дезертиром, і в їхніх очах, напевно, таким і був. Але водночас не міг вчинити по-іншому.
Я мусив бути вірним собі самому, а також зобов’язанню, яке я взяв на себе після повернення зі Сахари.
Чи це було зобов’язання, чи заклад – все ще не вмію визначити.
У кожному разі, я вирішив створити – як це називають Катерина де Гук-Догерті та брат Карло Каретто – пустелю в місті, пустелю на людній площі.
Я постановив собі, що треба собі знайти пустелю в натовпі. Відкрити собі сховище мовчанки серед оглушливого бомбардування децибелів. Втекти, не віддаляючись. Бути деінде, хоча й залишатися на місці.
Опиратися тут спокусі заповнити порожнечу, створену через зниження рівня буття, через володіння.
Визволитися тут із невільництва активности, яка має мені компенсувати відчуження існування.
Не смію стверджувати, що мені це вдалося.
Однак тепер, коли я чую про пустелю, то не показую якесь конкретне місце на карті. Оглядаюся довкола себе. Досліджую своє єство.
Я не думаю про місце. Маю на увазі основний вимір життя, звичайний для християнина стан.
Я ще більше відчуваю потребу молитви, яку неможливо заглушити. Але мені вже не потрібен пісок, щоб молитися. Так само як не потрібні піщані дюни, щоб роздумувати.
Звісно, я не можу не дихати. Але починаю підозрювати, що можна дихати з допомогою… вихлопних труб.
Одно слово, пустеля залишається для мене чимось захопливим та необхідним. Але це вже не пустеля Сахара. Це пустеля, яку треба щоденно створювати чи підправляти. Пустеля, в якій тиша вже не чекає на тебе, не є до твоїх послуг. Спочатку треба втишити гармидер.
Все те, що було відчужене в марнославства, марнотратства, балакучості, неволі активности, галасу, торговиць, ідолопоклонства, і що посвячене єдиному Господеві – це справжня пустеля.
Коли хтось знаходить спосіб протиставитися дрібницям, спотворенню, яке спричиняє дурість, отруті компромісу та відмови, обрядам марнотратства, шантажу вигоди, то стає людиною пустелі.
Тут, де я живу, відстані виражені в кілометрах, а не так, як у Сахарі – віддаленістю між однією та іншою криницею. Однак і тут я мушу з повагою ставитися до моєї спраги.
Тут у мене ніколи немає часу на чекання. Але і тут я мушу навчитися затримуватися.
* *
Я з нетерпінням чекаю на повернення друзів із пустелі. Знаю, що вони привезуть мені баночку червоного піску. І оце й усе, що ми можемо сказати одні одним, ніжно гладячи чудову квітку пустелі.
Я довго слухатиму їхні розповіді. Страждатиму через тугу, чуючи деякі прізвища, пригадуючи собі деякі шляхи.
Зі свого боку я лише повідомлю їх про свій проект створення пустелі на асфальті. Про проект створити келію у звичайній багатоповерхівці. Про те, щоб реалізувати внутрішній монаший стан. Інсталювати пустелю посеред площі.
Може, Бог не робить різниці між піском та асфальтом. Між наметом та висотним будинком.
Коли «Він проходжається пустелею», то Його цікавлять «місця глибини». Вільні особи, які вперто дивляться поза ґрати своєї в’язниці. Особи, які носять на руці годинник, але не дивляться на нього, коли до них наближаються знайомі кроки.
Люди, які поспіх замінили ніжністю. Неспокій – надією. Маскування – своїм справжнім обличчям.
* *
«…І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався» (Бут. 3:8-10).
Бог Ягве не позбувся звички «проходжатися». І чи це сад, чи пустеля, пісок чи асфальт, коли Бог «проходжається», Він завжди когось шукає.
Людина покликана не ховатися.
Хіба пустеля не є місцем, де ми вчимося не ховатися, позбуватися страху відголосу кроків, де не соромимося любити?
Бог не застає Адама та Єву на «гарячому вчинку».
Він приходить потім. Обережно. Попереджує їх Своїм голосом.
Вони мали час, щоб помітити свою наготу та засоромитися.
«Де ти?» (Єврейською це говориться одним словом – Аyekа).
Він не питає: «Що ти зробив?», а «Де ти?». Можна було б сказати, що Богові йдеться про те, щоб винна особа побачила, куди вона зайшла.
Також і до Каїна Бог звернеться із подібним запитанням: «Де Авель, твій брат?» (Пор. Бут. 4:9). І щойно потім кине в нього звинуваченням: «Що ти зробив?» (Бут. 4:10).
Ото ж бо й воно. В асфальтовій пустелі я покликаний окреслити своє становище, відповідаючи на ці два найпростіші запитання:
– Де я?
– Де мій брат?
«Де ти?». Не забуваймо, що це перше запитання, яке Бог ставить людині в її історії…
Молитва – це основоположний дозвіл на те, щоб поставити собі це визначальне запитання.
Коли Бог запитує мене: «Де ти?», то це не означає, що Він прослуховує мене.
«Де ти?» може означати: «Де ти живеш?».
Господи, якщо Ти не боїшся асфальту, прийди й подивися. Я розповім Тобі історію про мого брата.
КІНЕЦЬ