Тед Банді на власній шкірі переконався, чим загрожує ця небезпека. Коли йому було тринадцять років, він познайомився з порнографічними журналами. Вони справили на нього такий вплив, що потрапив у залежність від них. З часом він захопився переглядом сцен насильства у фільмах і періодичних виданнях. Найбільше задоволення він отримував, спостерігаючи за тим, як катують і вбивають жінок. Коли ж і це йому набридло, залежність підштовхнула його до наступного кроку – до реалізації того, що він до цього часу лише оглядав.
Банді, пристойний студент юридичного факультету, навчився, вигадуючи різні причини, заманювати жінок до свого автомобіля. Наприклад, він перев’язував бинтом чи гіпсовою пов’язкою собі руку або ногу й у такому вигляді вештався територією навчального закладу, тримаючи під пахвою книжки. Коли помічав якусь вродливу студентку, яка гуляла або стояла на самоті, його книжки “випадково” падали на землю. Дівчина допомагала йому їх зібрати й віднести до авто. Тоді він запрошував її сісти в машину або заштовхував у салон силою й відтак зв’язував. Після цього Банді ґвалтував дівчину, а коли хіть минала, вбивав свою жертву й викидав її тіло в такому місці, де його не могли знайти впродовж багатьох місяців. Це тривало чотири роки.
За цей час він дуже жорстоко вбив щонайменше двадцять вісім молодих жінок і дівчат. Урешті-решт його впіймали й засудили до смертної кари за вбивство дванадцятирічної дівчинки, труп якої він покинув у хліві. Судовий процес тривав майже десять років, і суд виніс Банді смертний вирок. Тоді Тед попросив мене, щоб я приїхав до нього у в’язницю штату Флорида.
Коли я прибув на місце, біля тюрми панувала атмосфера, яка нагадувала цирк. Підлітки ходили по колу, тримаючи таблиці й вигукуючи: “Гори, Банді, гори у вогні!” та “Ти – мертвий, Теде”. Серед натовпу було понад триста репортерів, які хотіли описати останні години життя вбивці, але Банді не бажав розмовляти з ними. Він хотів сказати щось важливе, але знав, що мас-медія не повідомлять правди. Тому саме я мав зняти відеокамерою його останні слова перед виконанням смертного вироку.
Ніколи не забуду цього. Мені довелося пройти крізь семеро дверей з металошукачами, які були такими чутливими, що реагували звуковим сигналом навіть на мої запонки. Врешті я ввійшов у кімнату для побачень, де мав зустрітися з Банді. Впродовж розмови він був у наручниках, а навколо нього стояло шестеро охоронців. Посеред нашої розмови раптом згасло світло.
– То лише на хвилю, – сказав Тед. – Зараз увімкнуть.
Я не розумів, що сталося. Але засуджений до смертної кари в’язень знав, що це перевіряли, чи працює електричний стілець, на якому його мали вбити наступного ранку.
БАНДІ ХОТІВ СКАЗАТИ СВІТОВІ ЧИМ Є ПОРНОГРАФІЯ
То що ж таке важливе хотів сказати Тед Банді? Він відчував, що повинен попередити суспільство про ту небезпеку, яку становить порнографія, а також пояснити причину, що спонукала вбити стількох жінок і дівчат. Зі сльозами на очах говорив він про залежність, яка, разом з алкоголем, поневолила його. Бажання вбивати завжди з’являлося в нього після перегляду порнографії зі сценами насильства. Нижче подаємо фрагмент розмови, яка відбулася за сімнадцять годин до смерти Теда на електричному стільці.
ДЖЕЙМС ДОБСОН: Теде, тепер – чотирнадцята тридцять. О сьомій ранку тебе мають стратити, якщо не буде инших розпоряджень щодо відтермінування покарання. Що спадає тобі на гадку в цей момент? Про що ти думав упродовж кількох останніх днів?
ТЕД БАНДІ: Не можу сказати, що я опанував свої емоції або вже знаю, що говорити, – бо це не так. Саме таке спадає мені на гадку в цей момент.
ДОБСОН: Тоді почнімо від самого початку. Як я знаю, ти виховувався в нормальній сім’ї.
БАНДІ: Так.
ДОБСОН: З тебе не знущалися ні фізично, ні сексуально, ні емоційно.
БАНДІ: Ні, ніколи. Саме в цьому й трагедія, адже я виріс у чудовій сім’ї і мав двох відданих батьків, які любили мене. Це була порядна, християнська родина. Але ще хлопцем – дванадцяти-, тринадцятилітнім підлітком, – я познайомився з порнографією, яку можна охарактеризувати як “лагідну”. Згодом час від часу я почав заглядати й у порнографічні видання, так би мовити, серйознішого калібру, які вже нічого не приховували. Мою увагу привернули й инші журнали…
ДОБСОН: А в них ти вже зіткнувся зі сценами насильства, так?
БАНДІ: Так. То були крайні форми порнографії зі сценами насильства. Поєднання цих двох компонентів – про що я тепер добре знаю – спричиняє поведінку й вчинки, які є такими страшними, що їх неможливо описати.
ДОБСОН: Чи ти спочатку зайшов у своїх фантазіях настільки далеко, наскільки це було можливо, а потім у Тебе виникло бажання зробити наступний крок – тобто здійснити їх?
БАНДІ: Оглядання порнографії зі сценами сексуального насильства перетворилися на залежність: сьогодні, аналізуючи минуле, розумію, що це було поневолення – таке саме, як будь-яка инша згубна звичка, залежність… Я не міг стриматися, мені хотілося дивитися на щораз відвертіші, розгнузданіші сцени й збочення. Так само, як залежна людина, прагнеш чимраз інтенсивніших відчуттів, переживань. Чогось, що ще більше збуджувало б. Поки досягаєш такого стану, порнографія задовольняє тебе. Та врешті перетинаєш якусь межу й починаєш замислюватися над тим, як би це було, якщо зробити наступний крок.
ДОБСОН: Чи пам’ятаєш, що змусило тебе переступити цю межу?
БАНДІ: Знаю лише, що врешті я перестав контролювати цю залежність, а принципи й гальмівні механізми, які мені прищеплювали ще в дитинстві й котрі були закодовані в мені, вже не могли стримувати мене від насильства.
ДОБСОН: Чи правильно було б назвати цей стан манією або ж сексуальною одержимістю?
БАНДІ: Так, це можна так окреслити. Я прагнув позбутися нищівної енергії. Алкоголь збуджував у мені потребу в порнографії й одночасно обмежував мої можливості. Джерелом сексуальних фантазій, в які я поринав, була порнографія, але згодом вони повели мене ще далі.
ДОБСОН: Спочатку, йдучи на злочин, ти завжди перебував під впливом алкоголю. Чи це правда?
БАНДІ: Так.
ДОБСОН: Якщо я правильно розумію, у твоєму серці точилася боротьба. Ти мав принципи й переконання, які тобі колись було прищеплено. Але не міг приборкати в собі тієї сили, яка підштовхувала до порнографії, сповненій насильства.
БАНДІ: Так. Це – головна причина. Не розумію, чому я не зміг від цього звільнитися. Знаю лише, що якась внутрішня сила змушувала мене щораз частіше й брутальніше використовувати насильство.
ДОБСОН: Теде, що ти відчував після того, як учинив перше вбивство? Що діялося з тобою впродовж кількох наступних днів?
БАНДІ: Розумієте, навіть тепер, коли минуло стільки років, мені важко говорити й навіть думати про це. То було так, немовби я поринав в якийсь страшний сон. Не хочу драматизувати тих подій, але їх можна порівняти хіба що з одержимістю чимось страшним і чужим людині. Прокинувшись наступного ранку, я пам’ятав, що сталося, й тоді усвідомлював відповідальність за те, що вчинив. Коли я прокидався, то розумів, що зробив, у душі починав звучати голос розуму, який апелював до моїх моральних й етичних принципів. Мені ставало дуже страшно від думки, що я здатен на такі жахливі вчинки.
ДОБСОН: Раніше Ти цього не усвідомлював?
БАНДІ: Хочу, щоб люди це зрозуміли. Я був нормальною людиною. Не волочився барами й не “зависав” у злодійських кублах. Для моєї поведінки не були характерними збочення, я не викликав у нікого підозр, ніхто не казав про мене: “Кажу вам, з цим хлопцем щось не те, відчуваю це”. Я був цілком нормальним. У мене були близькі друзі. Я вів звичайне життя, за винятком однієї речі – маленького, але дуже сильного й деструктивного “фрагменту” життя, що був моєю великою таємницею, котру я приховував настільки ретельно й глибоко, щоб ніхто не міг ані здогадатися, ні навіть подумати про таке. Через це мої друзі й родина пережили страшенний шок, коли кілька років тому мене арештували. Вони дивилися на мене й бачили в мені звичайного хлопця. Думаю, що люди хочуть бачити в тих з нас, що попали під поганий вплив порнографії – особливо сповненої насильства, якихось страшних потвор. Але ми є вашими синами або чоловіками. І виростаємо в нормальних родинах. А порнографія може впіймати у свої тенета й поглинути дитину з будь-якого дому. Мене вона поневолила якихось двадцять-тридцять років тому, коли мої батьки були на роботі. Це сталося в доброму, християнському домі, а ми були чудовою родиною. Здавалося б, не могло бути ліпшого захисту від подібних впливів, до яких наше суспільство тепер ставиться зі щораз більшою терпимістю. [Банді плаче].