«Чи я добре роблю, коли даю гроші жебракові? А коли пропоную йому їжу? Це лише одноразова допомога, яка нічого не змінює в житті тієї людини. А що робити з тими, хто жебрає на алкоголь? “Я грішу, бо підтримую чиюсь залежність?” Давати чи не давати?» – роздумує о. Марцін Радомський.
Коли на вулиці ми даємо гроші жебракам, то це не гріх, а своєрідне самозаспокоєння: «Я дав гроші жебракові, я така хороша людина, а що буде далі, мене зовсім не цікавить».
Проблема полягає в тому, що коли ми даємо гроші жебракові, то насправді не знаємо, на що їх призначать. Дуже часто жебраки витрачають випрошені гроші на алкоголь, цигарки чи наркотики. У такому випадку наша «допомога» буде гріхом. Бо коли я бачу жебрака напідпитку, то можу здогадатися, на що він витратить мої гроші. Тому, даючи йому якусь копійчину, я грішу, бо підтримую його залежність. Це можна назвати гріхом святого спокою, відсутністю вразливости. Це пов’язано й з нашим егоїзмом, а це також гріх. У допомозі жебракам існує ще один важливий елемент – вміння розпізнати, що ж діється з цією людиною, а це вже непросто. Особливо на вулиці, впродовж кількох хвилин, це видається цілком неможливим. Зі свого досвіду можу сказати, що людей, яким справді потрібна допомога, треба ще пошукати. Вони не вміють жебрати, просити на вулиці. Зазвичай людям, яким легко дається жебрацтво, насправді не потрібна допомога. Мені часто доводилося стикатися зі ситуаціями, коли вони зізнавалися, що «беруть, бо хтось дає», а тих, кому справді важко, треба шукати, заохочувати, бо вони соромляться просити.
З іншого боку, виникають протилежні сумніви. А якщо я відмовлятиму усім жебракам, а серед них буде особа, якій справді потрібна моя допомога? Звісно, коли я даю милостиню, то це не вирішує проблем жебрака, бо, як я вже згадував, не відомо, на що людина призначить ці гроші. Тому можна купити жебракові їжу. Але це також своєрідний замінник допомоги, бо нічого не вирішує. Ти годуєш людину, а вона зловживає алкоголем. Дати людині гроші чи їжу – це лише одноразова допомога, яка не служить розвиткові. Про справжню допомогу йдеться тоді, коли я по-справжньому торкнуся до життя іншої людини, коли допоможу їй щось змінити. Якщо ж я дам комусь булочку чи 2 гривні, то це не приносить суттєвих змін. Набагато важче запитати в жебрака, на що він хоче потратити ці гроші і чому мусить жебрати. Тоді я віднаходжу контакт із людиною і маю шанс щось по-справжньому змінити. Пригадую таку історію.
Якось я ішов однією з варшавських вулиць, до мене підійшли хлопець з дівчиною. Вже здалека було видно, що їм щось потрібно. І справді, підійшли і попросили невелику суму грошей, бо їм на щось не вистачало. Я запитав, на що саме. Відповіли, що на пиво чи якийсь інший алкоголь. Тоді я похвалив дівчину, що принаймні чесно відповіла й не намагалася хитрувати. Дав їй трохи грошей, а потім якось механічно вийняв з кишені вервичку. «Тримай, помолишся за мене», – і віддав дівчині. А вона? А вона розплакалася. «Я маю за що молитися», – відповіла. Коли я почав розпитувати, що ж трапилося, то довідався, що недавно вона втратила дитину, а потім їх із хлопцем вигнали з помешкання. Виявляється, що така зустріч з жебраком може бути чудовою нагодою для євангелізації. Бо виявляється, що ці люди потребують не грошей. Тобто, судячи з їхніх потреб, гроші їм теж потрібні, але це радше підсвідома форма подачі сигналу, крик про допомогу. Хоч людина може цього навіть не усвідомлювати. Коли я починаю проявляти зацікавлення такою людиною, то маю шанс справді їй допомогти.
Саме давання милостині жебракам – це своєрідна форма приниження людини. Коли я кидаю комусь 2 гривні до капелюха, навіть не дивлячись на ту особу, то це милостиня заради милостині. У такому разі ми стаємо кимсь, хто має владу над іншою людиною, бо дає їй щось. Проте коли починаємо розмову з такою особою, то маємо шанс нав’язати стосунки, показати, що нам справді важливо, що ж із нею відбувається.