«І учні Його приступили й сказали до Нього: Чому притчами Ти промовляєш до них? А Він відповів і промовив: Тому, що вам дано пізнати таємниці Царства Небесного, їм же не дано. Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має. Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють. І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите… Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив! Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують. Бо поправді кажу вам, що багато пророків і праведних бажали побачити, що бачите ви, та не бачили, і почути, що чуєте ви, і не чули.»
Одного разу школярі семи-дев’яти років разом з вчителькою вийшли в двір, щоб посадити молоді дерева замість старих дубів, зламаних минулої зими. До цього дітям ніколи не доводилося займатися подібною справою. Коли вони ще стояли перед ямами, підготовленими для посадки, вчителька запитала їх, показавши на інші високі дуби віддалік: «Як ви думаєте, скільки років росли ці дерева?» «П’ятдесят років?» – припустив один. «Сто років?» – запитав другий. «Ні, – відповіла вчителька, – близько двохсот років, і ці величезні дерева все ще ростуть». Діти здивовано переглянулися. «Моєму татові 42 роки», – сказав один з них задумливо. «А моїй мамі 35», – подумавши про те ж, сказав другий. «Так скільки років все ж буде потрібно нашим саджанцям, щоб вирости?» – пролунало питання. Вчителька посміхнулася і відповіла: «Принаймні, сто років. Чому б вам не прийти сюди через сто п’ятдесят років, щоб подивитися на наші дерева?» Так само як архітектор, що створює проект величного собору, людина, саджаючи дерево, знає, що не доживе до часу, коли воно остаточно виросте.
У цьому уривку з Євангелія Ісус озирається на минуле, коли люди саджали насіння Царства Небесного. Про Царство говорили пророки, люди молилися про його настання. Праведні трудівники орали землю, вивчали Священне Писання і з нетерпінням чекали настання цього Царства. Але всі вони померли до того, як змогли побачити плоди своєї праці. Тепер Ісус, сидячи в човні посеред затоки, каже, що Його учні – молоді люди, які нічого не сіяли, пожинатимуть багатий урожай. Вони були схожі на дітей, які стоять під великим дубом, посадженим двісті років тому. І як ті діти, вони лише частково розуміли, що відбувається і до чого все це призведе.
Люди думали, що саджанці Царства Небесного швидко виростуть, якщо виразити готовність вступити в будь-яку битву за перемогу цього Царства. Саме так починалися визвольні війни євреїв в Ісусові дні. Але перемогти можна лише тоді, коли Бог дарував вам перемогу.
Учні Ісуса дивувалися: чому Він розповідає історії, які люди можуть зрозуміти неправильно? Чому Він не спонукає народ до дій? Чому Він примушує людей думати, а не дає їм ясні вказівки? Це схоже на розчарування дитини, яка дізналася, що дерево не виросте прямо на її очах.
«Чому притчами Ти промовляєш до них?», – запитали Ісуса учні. І отримали від Нього відповідь таку ж загадкову і хвилюючу, як і самі притчі. Ісус нагадує учням про те, що пророк Ісая знав, яку реакцію в ізраїльтян викличуть його слова про спасіння тільки після грізного Божого Суду. Перш ніж саджати нові саджанці, необхідно зрубати старі дерева, але залишити їх коріння (Іс. 10:33-11:3), в яких вже зародилося нове життя – «насіння… святости» (Іс. 6:13). Ісус цитує пророка, щоб пояснити, чому Він говорить притчами.
Христос пригнічений тим, що коли нарешті наблизилося довгождане Царство Боже, несучи із собою і суд, і прощення, люди дивляться і не бачать Істину, слухають Його, але не розуміють. Подібно до людей, позбавлених слуху, які нездатні сприймати симфонію, багато людей не бачать того, що відбувається на їх очах.
Ісус знає, що це теж є частиною Божого задуму. Найближчі Христові послідовники вже починають розуміти Його, хоча це важко навіть для них. Вони дійсно чують і бачать те, чого так довго чекали Божі люди. Дерево має бути зрубане під корінь, перш ніж прийде черга милості і прощення. Але Ісус піде попереду всіх і візьме на себе усю тяжкість Суду: Він відправиться в Єрусалим, щоб померти на хресті. Причина того, що Ісус говорить притчами, є частиною Христової пастирської місії.
Притчі – не просто красиві ілюстрації, що допомагають людям зрозуміти важку істину. Фактично ця істина зовсім не абстрактна. Істина – це те, що Бог здійснює через Ісуса і що Він зробить для людей через смерть і воскресіння Христові. Бог дійсно наново засіває поля Ізраїлю, за допомогою Ісуса «саджає саджанці», які повинні вирости в могутні дерева – глибоко віруючих християн. Але це не те, на що багато хто очікував.
А ми готові до несподіванок? Чи ми самовпевнено вирішуємо самі, що Господь повинен зробити в нашому житті, нашій церкві, нашому світі? У цьому випадку ми наражаємо себе на небезпеку виявитися сліпими і глухими до того, що Бог хоче нам сказати або зробити для нас.