«І сталось, як Він переходив ланами в суботу, Його учні дорогою йшли, та й стали колосся зривати. Фарисеї ж казали Йому: Подивись, чому роблять у суботу вони, чого не годиться? А Він їм відказав: Чи ж ви не читали ніколи, що зробив був Давид, як потребу він мав та сам зголоднів був і ті, що були з ним? Як він увійшов був до Божого дому за первосвященика Авіятара, і спожив хліби показні, яких їсти не можна було, тільки священикам, і дав він і тим, хто був із ним? І сказав Він до них: Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи, а тому то Син Людський Господь і суботі.»
XX століття можна назвати століттям таємних поліцій. Радянський КДБ і східнонімецька Штазі стали свого роду легендою комуністичного режиму. І зараз у низці країн Центральної і Південної Америки панує секретна поліція, що вселяє населенню жах.
Саме така картина уявляється нам, коли розповідь заходить про те, як фарисеї стежили за Ісусом і Його учнями, проте тут ми сильно помиляємося: фарисеї зовсім не були державною таємною поліцією, будь то за часів Ісуса або в якусь іншу епоху. Фарисеї були принципово недержавною партією, впливовою релігійною і політичною групою упродовж двохсот років до Різдва Ісуса. (Більшість західних демократичних партій набагато молодші – в усякому разі, їх сучасні форми набагато молодші.) Фарисеї не мали жодних повноважень видавати закони чи втілювати їх у життя. Вони були «самозванцями», проте народ визнавав і шанував їх авторитет в галузі древніх законоположень і традицій Ізраїлю.
Якщо з таємною поліцією фарисеїв порівнювати неправильно, з чим же їх можна порівняти? Серед них були мудрі, віруючі, святі люди, але були і самозвані вартові суспільної моралі, що переслідували кожного, хто опиниться в центрі уваги. Щось у такому роді сталося і зараз. Навряд чи фарисеї наглядали за кожним, кому надумалося в суботу пройтися ланами, але Ісус і Його учні вже не були звичайними людьми, вони звернули на себе увагу завдяки вчинкам Ісуса і Його прихованим намірам, що проглядалися. Як всякий потенційний кандидат на високу посаду опиняється в полі зору журналістів, які лізуть у його приватне життя, вивчають щонайменші звички і розкопують будь-який бруд, так із зростанням публічного інтересу до Ісуса під збільшувальне скло потрапили усі Його вчинки.
Зрозуміло, дотримання суботи приписувалося Десятьма заповідями, підтверджувалося пророками і всім пізнішим юдаїзмом. Субота була однією з ознак, яка упродовж віків виділяла євреїв серед язичницького оточення і нагадувала їм, що вони – народ Божий. Це не додатковий припис, виконуючи який люди домагалися більшої прихильності чи нагороди від Бога; субота – знак приналежності народу істинному Богові, творцеві всього світу, Який зробив сьомий день днем відпочинку. Навіть сьогодні в деяких районах Єрусалиму наступники фарисеїв пильно стежать за тим, щоб усі дотримували суботу; так і в дні Ісуса фарисеї вважали за необхідне наглядати за новими вождями і рухами.
Відповідь Ісуса перетворює легке порушення на серйозну проблему. Він не заперечує, що учні схибили проти традиційного дотримання суботи, але посилається на особливі обставини і приклади Писання. Він порівнює Себе з царем Давидом тієї пори, коли Давид вже прийняв помазання від Самуїла, але вимушений був ховатися від Саула, який ще посідав трон, і збирав навколо себе прибічників та чекав свого часу. Нечувана претензія: Ісус таким чином виявляється істинним царем, Який помазаний Богом (ймовірно, в акті хрищення), але поки не визнаний і не посів престол. Отже, Він має право, якщо Він і Його люди зголодніли, обійти звичайні встановлення. Отже, недотримання суботи виявляється не випадковим «адміністративним правопорушенням», а свідомим вчинком, як і Його відмова від посту обертається знаком присутності Царя серед народу, символом Царства, що настає. Нове не чекає, поки старе розвинеться до його рівня – нове творіння вже уривається в старий світ.
Усі ці сенси підсумовуються в підсумковій загадці, над якою сучасники Ісуса гадали не менше, ніж наші. Ісус висловлює якесь важливе встановлення про суботу і про власний авторитет. Удруге ми зустрічаємо у Марка вираз «Син людський», причому контекст підкреслює один з сенсів цієї фрази: зв’язок з месіанською фігурою з Дан. 7, чий прихід і панування юдеї I ст. чекали як знак настання Царства Божого. Ісус не стверджує, ніби будь-яка людина – «Господь суботи», але Месія, істинний представник людства, має владу над тими встановленнями, які зазвичай представляють людей і народи.
У сукупності вчинки Ісуса і їх тлумачення вказують на певні месіанські домагання: у Його особі настає новий день, і навіть Божі заповіді, що даровані Ізраїлю, будуть осмислені по-новому. І вже тим більше світські встановлення і місцеві звичаї слід підпорядкувати правлінню Сина людського!