«І, вийшовши звідти, Він прийшов до Своєї батьківщини, а за Ним ішли учні Його. Як настала ж субота, Він навчати почав у синагозі. І багато-хто, чувши, дивуватися стали й питали: Звідки в Нього оце? І що за мудрість, що дана Йому? І що за чуда, що стаються руками Його? Хіба ж Він не тесля, син Маріїн, брат же Якову, і Йосипу, і Юді та Симонові? А сестри Його хіба тут не між нами? І вони спокушалися Ним… А Ісус їм сказав: Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй, та в родині своїй, та в домі своїм. І Він тут учинити не міг чуда жадного, тільки деяких хворих, руки поклавши на них, уздоровив. І Він дивувавсь їх невірству. І ходив Він по селах навкруг та навчав.»
Більшість проповідників чітко пам’ятають той перший раз, коли вони спробували учити власних батьків. Це не схоже на інші справи людські. Якщо дитина вчиться на музиканта, батьки з перших років слухають її гамми, якщо вона вирішила стати футболістом, вони бачать, як вона грає на майданчику. Але проповідь – щось до крайності публічне, що виростає з чогось до непристойності особистого. Батьки і інші люди, на очах в яких ви росли, бентежаться, побачивши щось таке глибоко індивідуальне і особисте, тим більше коли «дитина» пред’являє це на очах у сусідів. У такі моменти кожен почуває себе особливо уразливим.
А тепер додайте до сказаного ще один фактор: Ісусова Звістка була дещо… нестандартною. Його не можна було з полегшенням зарахувати до ряду синагогальних наставників, що учили народ дотримувати Божий Закон, нагадували про прийдешню надію, пояснюючих пророків і час настання Царства. Ні, Ісус говорив, посилаючись на Свій особистий авторитет, що Царство вже настає, тут і зараз. Там, де Він, там і Царство. І Він здійснював чудеса, які повинні були розвіяти останні сумніви.
Але в Назареті сумніви зовсім не розвіювалися, так що Ісуса зустріли не занадто привітно. Дивна справа: ці люди чули про зцілення в Капернаумі і на березі моря Галілейського, і тепер вони дражнили Ісуса, глузували над Ним, кидали виклик: а зроби це в рідному місті, де усі Тебе знають!
Мені здається, спрацювало не лише бажання поставити на місце «зарозумілого хлопчину». Окрім усього іншого, Ісус ніс зовсім не те Царство, про яке мріяли Його сучасники, і оскільки в добрих людей з Назарету був такий розумний привід, щоб відкинути цього пророка, вони вхопилися за цей привід обома руками. Немає потреби вірити грізним звісткам, можна відмахнутися: «Та це ж наш тесля!» Неначе в цьому вся справа. Можливо, як і в тому епізоді (Ів. 20), коли Марія приймає Ісуса за садівника, у цій професійній приналежності таїться натяк: Ісус – той, хто може і повинен усе налагодити, Його спеціальність – зводити будинок, прикрашати сад.
І знову ми знаходимо таємничий зв’язок між вірою і зціленням. Брак віри підриває владу Ісуса – це важливий урок для усіх, хто хоче проповідувати Царство або жити в ньому. Якщо навіть Ісусові заважала невіра оточення, що ж дивуватися, якщо іноді нам не вдається виконати свій обов’язок (тільки не варто прибігати до подібного виправдання всякий раз і звалювати на інших власну некомпетентність). До того ж тут, як це часто буває в Марка, ми бачимо чергову віху, що посилає до того моменту, коли Месія прийде у Своє місто, у те місто, де стоїть Храм – адже саме туди мав прийти Месія – і знову буде знехтуваний, і не просто знехтуваний, але убитий. Вже на цьому етапі оповідання нам ясно вказують, до чого все йде.
Ми знайомимося із сім’єю Ісуса і розуміємо, що родичів у Нього було немало, і їм ще належало зіграти свою роль в історії ранньої Церкви: два онучаті Ісусові племінники, ймовірно, онуки когось із згаданих у цьому епізоді братів або сестер, з’явилися в 90-х роках перед імператором Доміціаном, звинувачені в приналежності до царської сім’ї. Їх врятувала кмітливість: вони показали імператорові свої загрубілі руки, у мозолях від селянської праці. Зрозуміло, у пору Ісусової проповіді Його родичі зовсім не мріяли про подібну славу і боялися її. Ісус належав до хорошого роду, імена Його родичів в єврейській традиції асоціюються з вірним служінням Богові проти язичників.
Найбільш знаменитий з цих родичів Яків, якому Ісус являвся після воскресіння (1 Кор. 15:7). Він очолив Єрусалимську церкву, «штаб-квартиру» раннього християнства, звідки відправилися в дорогу по всьому світу Петро і Павло. Але в цьому епізоді (як і в 3:31-35) ми бачимо лише спантеличеного і, ймовірно, скривдженого молодшого брата. Над кожною людською драмою, яка відбувається усередині більшої трагедії Писання, варто замислитися і побачити, як по-різному Бог працює з кожною душею, усередині кожного життя.
Сьогодні християнам слід бачити і загальну картину – що Бог робить у нашому житті і в наш час – і безліч малих картин, індивідуальних життів і моментів у житті. Можливо, у цю секунду та чи інша людина повстає проти Благої звістки, і цій же людині призначено милістю Божою стати людиною віри і молитви. У ту пору Яків розділяв скептицизм свого рідного міста. Через 30 років його ім’я стане відоме всій країні і навіть всьому світу як втілення глибокої віри, переконаної проповіді, постійної молитви і, особливо, відданості старшому братові, Ісусу Христу.