«І коли вони наблизились до Єрусалиму, до Вітфагії й Віфанії, на Оливній горі, тоді Він посилає двох учнів Своїх, і каже до них: Ідіть у село, яке перед вами, і, входячи в нього, ви знайдете зараз прив’язане осля, що на нього ніхто ще з людей не сідав. Відв’яжіть його, і приведіть. Коли ж скаже хто вам: Що це ви робите? відкажіть: Господь потребує його, і відішле його сюди зараз. І вони відійшли, і знайшли те осля, що прив’язане коло воріт ізнадвору було при дорозі, і відв’язали його. А деякі з тих, що стояли там, сказали до них: Що ви робите? Пощо осля ви відв’язуєте? Вони ж їм відказали, як звелів їм Ісус, і відпущено їх. І вони привели до Ісуса осля, і поклали на нього плащі свої, а Він сів на нього. Багато ж народу стелили одежу свою по дорозі, а інші стелили дорогою зелень, натяту в полях. А ті, що йшли перед Ним і позаду, викрикували: Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Благословенне Царство, що надходить, Отця нашого Давида! Осанна на висоті!»
Хто бував у Святій Землі, той знає, що від Єрихону до Єрусалиму доводиться увесь час йти вгору, задихаючись від втоми. Серед міст Єрихон розташований нижче за усіх, на 250 метрів нижче за рівень моря, а Єрусалим, лише в двадцяти кілометрах від нього, здіймається майже на кілометр над рівнем моря. Дорога веде по пересохлій жаркій пустелі аж до вершини Оливної гори, і там уперше, зненацька, подорожній бачить якесь рослинне життя і тут же йому відкривається приголомшливий краєвид на Єрусалим. Навіть якщо б довелося постійно здійснювати цей шлях у рутинних справах, та радість, захват, полегшення, які зазнає подорожній на вершині гори, не зникають.
Додайте до цих фізичних відчуттів релігійний настрій єврейських паломників, що прямували на південь з Галілеї в святкову пору, кілька разів на рік. Вони наближалися до того місця, де Живий Бог зафіксував Своє ім’я і присутність, до Храму, де щоденні жертвопринесення зміцнювали Ізраїль у спілкуванні з Богом, сподіваючись на прощення гріхів і в сподіванні на майбутнє. Вони йшли, щоб урочисто згадати минулу велич Ізраїлю і його передання, передання свободи і Божих обітниць. Дорогою зустрічалися родичі, старі друзі, молилися і співали, танцювали, раділи. Так йшли паломники в гору, з Єрихону – в Єрусалим.
Додайте до звичайної радості і передчувань паломників особливий настрій, з яким йшли за Ісусом Його супутники. Наближалася Пасха, свято звільнення. Більше того: вони вірили, що наближається Царство, пора, коли збудуться пасхальні обіцянки, велике сподівання звільнення, і суверенна влада Бога, Його присутність, відкриються абсолютно по-новому. Усе відбудеться, нарешті. Довгий шлях у гору, через Юдейську пустелю, вони сприймали як сходження до Царства.
Кожна подробиця в Марковій розповіді підкреслює це відчуття. І сам Ісус поводиться як прийдешній цар. Він вирішив в’їхати в місто верхи і велів привести «лоша» – слово, що означало як молодого коня, так і молодого віслюка. (Тільки Матвій уточнює, що Ісус їхав верхи на віслюку, а не коні, оскільки він акцентує на темі упокорювання, яка значно менше цікавить Марка.) Неважливо, заздалегідь Ісус домовився щодо верхової тварини з друзями з Віфанії або прийняв це рішення в останню мить. Головне – суверенна свобода кожного Його вчинку.
І от – кульмінація. Ніхто не стане кидати свій одяг (тим більше на кам’янистому і запорошеному Близькому Сході) під ноги другу або навіть старійшині роду – таку шану віддають лише царському сану. І гілками, що зрізають з дерев, зеленню, зібраною в полях, люди розмахували на вулицях не просто від радості – це входило в обряд зустрічі царя. За двісті років до того дня Іуда Маккавей розгромив війська сирійського царя Антіоха Єпіфана, увійшов до Єрусалиму, очистив і відбудував Храм, і тоді народ розмахував гілками плюща і пальми, оспівуючи подячні псалми. (Про це розказано в 2 Мак. 10:1-9: має сенс порівняти з 1 Мак. 13:54.) В оригіналі Марко не уточнює, що верхова тварина, на якій їхав Ісус, була саме ослом, і не уточнює щодо пальмових гілок – слово, яким він називає те, чим розмахував народ, зустрічаючи Ісуса, може означати і гілки разом з листям, і колосся, що зрізають у полі, або солому. Для Марка важливе інше: у розділі 8 учні увірували, а відтоді утвердилися у вірі, що Ісус – законний, істинний Цар Ізраїлю, і в столицю Він йде, щоб пред’явити Свої права на цей сан. Настав момент тріумфального входу в Єрусалим.
«Осанна!», – кричить натовп. Це єврейське слово, що віддає радісну хвалу Богові, і разом – молитва про негайне позбавлення народу. Початок і кінець цього радісного всенародного співу – цитата з Пс. 117 (в. 26-27), псалму сходження, який співався на шляху в Єрусалим, до Храму. Наступний рядок означає буквально: «благословенний той, хто приходить», єврейською і арамейською це просто «ласкаво просимо». Всередину цього псалму ті, хто зустрічав Ісуса вставили політично небезпечну молитву: «Ласкаво просимо в царство отця нашого, Давида!» От «про що» ця сцена, і читачі Марка про це вже здогадуються, і ми розчули ту саму думку у вигуку сліпого Вартимея (10:47,48).
Епізод закінчується драматично – саме тому, що як би нічим не закінчується. Ісус йде в Храм, оглядає його, знову виходить і повертається у Віфанію, де разом з Дванадцятьма проведе кілька днів до Пасхи. (У пору великих свят Єрусалим був переповнений народом і багато паломників вважали за краще зупинятися в сусідніх селах, а не всередині міських стін.) Марко залишає нас у напруженому очікуванні: що ж буде, коли місто цілком відчує присутність Царя?
У наступних розділах Марко остаточно пояснить нам, що мав на увазі Ісус, коли в розділі 10 висунув радикально нову концепцію Царства. Це буде не та влада, до якої звик Ізраїль і весь світ. Але вже цей текст звернений з питанням до нас, до нашого слідування за Ісусом, до нашої вірності Йому. Чи готові ми передати в Його розпорядження все своє майно, покорятися Його наказам навіть тоді, коли вони просто бентежать нас? Чи готові ми піти на все, щоб віддати Йому честь, чи знайдемо у своєму житті щось подібне до цього плаща, який могли б розстелити перед Ним на дорозі, гілки, якими ми б розмахували, вітаючи Його прихід як справжнє свято? Або ж ми настільки спростили, «приручили» своє християнське покликання, відданість Ісусові, що Він став для нас готовим помічником, який підштовхує до того, що ми і так збиралися зробити, забезпечує цілком приємні релігійні «переживання»? У нинішньому світі рідко зустрічаються королі і королеви, а де вони є, їх влада стала декоративною, передана іншим структурам. Чи не забуваємо ми істинний, біблійний сенс цього сану – Цар?