«Потому Ісус відповів і промовив, у храмі навчаючи: Як то книжники кажуть, що ніби Христос син Давидів? Адже той Давид Святим Духом сказав: Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм! Сам Давид Його Господом зве, як же Він йому син?
І багато людей залюбки Його слухали. Він же казав у науці Своїй: Стережіться тих книжників, що люблять у довгих одежах проходжуватись, і привіти на ринках, і перші лавки в синагогах, і перші місця на прийняттях, що вдовині хати поїдають, і моляться довго напоказ, вони тяжче осудження приймуть!
І сів Він навпроти скарбниці, і дививсь, як народ мідяки до скарбниці вкидає. І багато заможних укидали багато. І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепті, цебто гріш. І покликав Він учнів Своїх та й промовив до них: Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь…»
Завершальний епізод у дворі Храму: Ісус задає слухачам складну загадку, на яку вони не можуть відповісти. Епізод завершується невеликою, але дуже виразною сценою біля храмової скарбниці. Ця сцена і загадка лежать в абсолютно різних площинах, але, як ми переконаємося, на глибшому рівні вони відповідають одна одній.
Почнемо із загадки, з питання про Владику Давидового і сина Давидового. Упродовж багатьох сторінок Євангеліє від Марка зачіпало проблему месіанства в цілому і покликання Ісуса зокрема, повертаючись до неї знову і знову. З розділу 8 ця тема наростає, і от вже сам Ісус безпосередньо заговорив про це.
Хто ж такий обіцяний Месія? Що нам відомо про нього? Марко вибирає саме цей момент для обговорення, оскільки очищення Храму викликало в народу і керівництва схоже питання – «Хто він, Ким він Себе вважає», а відповідь, що мається на увазі: «Він – Месія, Який має владу над Храмом». Усі розмови, що сталися за очищенням Храму, – питання про Іванове хрищення, притча про злих виноградарів, питання про податок Цезарю – усе так чи інакше співвідноситься з цим ключовим питанням.
Ісус ставить під сумнів традиційні єврейські уявлення, засновані на давній традиції Писання, зокрема на Пс. 2 і 88 і особливо на 2 Царів 7, де говориться про великого царя, який народиться в сім’ї Давидовій. Відразу обмовимося: ні Марко, ні сам Ісус не заперечують походження Ісуса від Давида. Рання Церква одностайно стверджувала, що Він був нащадком царського роду (Рим. 1:3; Мф. 1:17; Лк. 2:27,32). Але Ісус ставить під сумнів думку, ніби Месія лише цар з роду Давидового, оскільки Він має бути не лише «сином Давидовим», але і Його Господом.
Ісус посилається на Пс. 109, який у ранній Церкві став гімном про вознесіння Ісуса і Його пануванні над світом. Він виходить з припущення, що псалом написаний самим Давидом, але з’ясовується, що в цьому тексті Давид іменує когось своїм «Владикою», тобто цей хтось «старший» за Давида, а не молодший, як нащадок. Хто ж це? Ми вже звикли до того, що висловлювання Ісуса часто несуть додатковий сенс, що Він не роз’яснює до кінця Свої загадки, вказуючи ними на більшу істину, яку Він хотів би передати людям, але її неможливо висловити безпосередньо (принаймні, у даний момент).
Мабуть, тут Він говорить приблизно наступне: роздумуючи над месіанством з погляду цього псалму, ви переконаєтеся, що Месія (який, ніхто не сперечається, буде з роду Давидового) у той же час є той, кого Давид іменує Владикою. Ісус підводить куточок завіси, за якою ховається найбільша з усіх таємниць. Він – не лише Месія, що явився з царськими повноваженнями в Єрусалим і Храм. Він помре, звершуючи істинне Царство (хоча учні цього ще не зрозуміли) – але і це ще не все, бо Ісус здійснює цю місію не просто як нащадок Давидів, але як його Владика.
Марко не готовий виразити цю ж думку якось інакше, але перші християни досить скоро виявили, що деякі застосовані до Месії формули – наприклад, «Син Божий» – можуть наповнитися новим значенням, стати вираженням приголомшливої ідеї, що все перевертає: Ісус не лише проповідував втручання Бога Ізраїлю в історію і наближення Царства, але вважав себе втіленням Бога Ізраїлю, Який здійснює цей месіанський акт. Месіанство виявилось, так би мовити, оболонкою, костюмом, який Бог пристосував для власних цілей. Ісус знаходить передвістя такої концепції вже в псалмах.
Після вірша, процитованого Ісусом, у тому ж псалмі говориться про прийдешнього Царя або Владику як про священика, священика довіку, і тим самим цитата повертає нас до тієї теми, яка кипить і вирує, намагаючись прорвати поверхневий шар, з того самого моменту, як Ісус увійшов до Єрусалиму, і яка все-таки прорветься в той час, коли Ісус з’явиться перед Кайяфою в розділі 14. Ісус претендує на владу над Храмом, на право вимовити над Храмом Божий суд, не лише як пророк, але як і Цар, не лише як Цар, але як первосвященик навіки, і не лише як Цар-священик, але і як живе втілення Бога Ізраїлю. Важко, майже неможливо разом охопити всі ці аспекти, але заднім числом ці основні теми освітлюють усе Євангеліє від Марка і багато в чому прояснюють місію Ісуса.
Розділ завершується коротким застереженням проти деяких законників, їх претензій і зарозумілості. Вони виступають важливо і славляться своїм благочестям, а турбуються тільки про те, як би набити кишені. Схоже, відтоді світ мало змінився: не лише юристи, але і політики, і інші цивільні вожді знову і знову напускають на себе показну принциповість, людинолюбство та інші чесноти, а думають тільки про гроші. Разючий контраст: Владика Давидів зійшов на землю як син Давидів і не використав свій родовід для придбання популярності чи багатства, але віддав Своє життя.
Віддати життя – така тема короткої завершальної сцени, в якій Ісус протиставляє багачам, які щедро жертвують у Храмову скарбницю від свого лишка (і нехай усі бачать, скільки вони поклали), бідну вдову, яка віддала «все, що мала, свій прожиток увесь», дві мідні монети, на які могла купити собі того дня їжу. Її жертва, як ні мала, визнана досконалою. І якщо перечитати цю сцену у світлі розмови, яка щойно відбулася, про сина Давидового і Владику Давидового, між ними виявиться несподівана спорідненість: на вигляд здавалося, що вдова кладе «лише» дві монети, а вона поклала все, що мала. Так і Месію вважали «лише» сином Давидовим, земним царем серед земних царів, а насправді це Владика Ізраїлю віддавав Себе людям цілком і повністю, віддавав усе, що мав, усе, що Він є.
Під кінець розділу ми завмираємо в очікуванні. Ісус проголосив Божий суд над Храмом і оголосив, що має найвищий з усіх мислимих авторитетів, щоб здійснити цей суд. Але Він не може не знати, що Його вчинок призведе не лише до нерозумінь і суперечок на території Храму, але і до арешту, суду і страти. Що буде тепер з Храмом? Що станеться з Ісусом? Як пов’язані їх долі? Цим темам присвячений наступний розділ.