«Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав! Я ж маю христитися хрищенням, і як Я мучуся, поки те сповниться! Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ! Віднині бо п’ятеро в домі одному поділені будуть: троє супроти двох, і двоє супроти трьох. Стане батько на сина, а син проти батька, мати проти дочки, а дочка проти матері, свекруха навпроти невістки своєї, а невістка навпроти свекрухи!…
Промовив же Він і до народу: Як побачите хмару, що з заходу суне, то кажете зараз: Зближається дощ, і так і буває. А коли віє вітер південний, то кажете: Буде спекота, і буває. Лицеміри, лице неба й землі розпізнати ви вмієте, чому ж не розпізнаєте часу цього? Чого ж і самі по собі ви не судите, що справедливе? Бо коли до уряду ти йдеш зо своїм супротивником, попильнуй з ним залагодити по дорозі, щоб тебе до судді не потяг він, а суддя щоб прислужникові не віддав тебе, а прислужник щоб не посадив до в’язниці тебе. Поправді кажу тобі: Не вийдеш ізвідти, поки не віддаси й останнього шеляга!»
Великий композитор Людвіг ван Бетховен іноді жартував над вихованою салонною публікою, особливо коли відчував, що насправді вона не має інтересу до серйозної музики. Він, приміром, виконував одну зі своїх повільних п’єс, і вона звучала м’яко і красиво, заколисуючи слухачів у приємному відчутті, ніби світ – це затишне і приємне місце, де вони можуть розслабитися в напівсні і мареннях про прекрасне. Але потім, як тільки затихали останні ноти, Бетховен раптом оглушливо проводив усім передпліччям по клавішах і реготав над шоком, в який викликав у публіки.
Можливо, це занадто жорстоко. І, звичайно, у багатьох своїх творах Бетховен знаходив менш агресивні способи розповідати своїм слухачам про те, що світ повний не лише краси, але і страждання, а також робити перехід і в зворотному напрямі: дивовижним чином вихоплювати радість з трагедії, зокрема і трагедії власного життя. Але шок від раптового удару по клавішах, що обриває приємну мелодію, до якої вже звикло вухо, – це хороший образ того, який ефект могла викликати в слухачах мова Ісуса наприкінці Лк. 12.
Ми вже побачили, що наближається криза[*]. Тому від учнів потрібна безумовна відданість. Але тепер навіть усі наші поняття про Благу звістку перевертаються з ніг на голову. Ісус – Князь Миру? Ні, Князь Розподілу! Сім’я, яка почує цю звістку, позбудеться всякого миру: як і передбачали пророки, ця звістка зробить розкол серед домочадців. Попередження про батьків і синів, матерів і дочок включають цитату з Мих. 7:6, де пророк Михей попереджає про кризу, що насувається, і наполягає на тому, що єдиний вихід – це повна довіра Богові.
І от Ісус бачить прийдешню кризу, кризу, в якій визначиться Його власна доля («хрищення», якому Він повинен ще піддатися). Йому дивно і страшно, що мало хто з Його сучасників здатний це зрозуміти. Їм легко розпізнавати знамення погоди: хмари, що йдуть від Середземного моря, означають дощ, що наближається, а вітер, що дме з боку жаркої і сухої пустелі Негев, провіщає спеку. Чому ж вони не бачать, що твориться навколо них: від римської окупації до нестерпного безчинства Ірода, від гордовитості ситих первосвящеників до фальшивої діяльності фарисеїв, а в центрі усього цього – молодого пророка, що сповіщає Боже Царство і зціляє хворих? Чому вони не можуть зміркувати, що до чого, і усвідомити, що зараз – той самий момент, якого чекала вся історія Ізраїлю? Чому вони не бачать, що наближається криза?
Якби вони були на це здатні, їм можна було б порадити вжити заходи, доки є час. Останню частину розділу (вірші 57-59) не можна розуміти як напучення людей, над якими вже почався суд. Як і в деяких інших притчах у Луки, Ісус, швидше, має тут на увазі кризу, про яку досі йшла мова упродовж більшої частини 12-го розділу. Ізраїль, що опирається Божому задуму, згідно з яким він має бути світлом для світу, і несамовито прагнучий повстати проти Риму, у будь-який момент може накликати на себе звинувачення з боку якогось римського чиновника в підбурюванні до бунту. Знаходячись під загрозою повного знищення, він повинен невідкладно шукати шляхи до згоди. Як ми знаємо, ці попередження були залишені без уваги. Прийшли римляни – влада, судді, начальники і усі інші, – і в 70 році Р.Х. Ізраїль кінчив тим, що був вимушений заплатити усе до останньої копійчини.
Застереження Ісуса упродовж усього розділу йдуть з наростаючою силою, і наступний розділ продовжує ту ж тему. Проте сьогодні можна було б задатися питанням: яка користь нам від цього попередження подій, що збулися майже дві тисячі років тому?
Часткова відповідь на це питання полягає в тому, що якщо ми не зрозуміємо кризи, перед лицем якої виявився в дні Ісуса Ізраїль, і того, як Ісус реагував на цю кризу, ми не зрозуміємо і того, що сам Ісус (і Лука як оповідач) думав про Свою власну смерть. Цей момент розбирається в пізніших розділах. Проте є і ще один вимір.
Із самого початку церква тлумачила цей розділ як попередження для кожного покоління, щоб воно уміло розпізнавати знамення часів, великі зміни в народах, в урядах, у політичних курсах – і реагувало б на все це адекватно. Якщо Царство Боже повинне встановитися на землі, як і на небесах, то пророча роль церкви частково полягає і в тому, щоб розуміти земні події в правильному сенсі і уміти співвідносити їх з небесною звісткою. І якщо ми, подібно до Ісуса, виявимо, що несемо розподіл і що нас самих спіткала криза, то так тому і бути. Чого ж ще ми могли б чекати?
А може настати і такий час, коли християнські учителі і проповідники побачать, подібно до Бетховена, який споглядав салонну публіку, що людям стало на землі занадто затишно і зручно. Іноді, приміром, підбираючи біблійні читання для церковних служб, навмисно викидають звідти всі вірші про суд, що містять застереження і категоричні вимоги прагнути до Божої святості. Можливо, буває і так, що, подібно до Ісуса в Його ситуації, нам слід будити людей приголомшуючим гуркотом. Врешті-решт, у Біблії є безліч попереджень про небезпеку, що загрожує тим, хто заснув під час роботи.
[*] «Криза» означає в др.-грец. «суд». – Прим. пер.