«До Нього ж приносили й немовлят, щоб до них доторкнувся, а учні, побачивши, їм докоряли. А Ісус їх покликав та й каже: Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже. Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!
І запитався Його один із начальників, говорячи: Учителю Добрий, що робити мені, щоб вспадкувати вічне життя? Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог! Знаєш заповіді: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір. А він відказав: Усе це я виконав від юнацтва свого! Як почув це Ісус, то промовив до нього: Одного тобі ще бракує: Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, і матимеш скарб свій на небі. Вертайся тоді, та й іди вслід за Мною! А він, коли почув це, то засумував, бо був вельми багатий. Як побачив Ісус, що той засумував, то промовив: Як тяжко багатим увійти в Царство Боже! Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти… Ті ж, що чули, спитали: Хто ж тоді може спастися? А Він відповів: Неможливеє людям можливе для Бога!
І промовив Петро: От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом. А Ісус відказав їм: Поправді кажу вам: Немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства, і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім життя вічне.»
Лука, природжений художник, пише своє велике полотно, накладаючи мазок за мазком, шар за шаром, поки не відобразить грандіозну в його уяві сцену: в’їзд Ісуса до Єрусалиму. Він передав нам настанови Ісуса про упокорювання і вдячність. Він передав нам дві притчі про виправдання Богом Свого народу як у майбутньому, так і – для тих, у кому є упокорена і покутна віра – у сьогоденні. Тепер він зводить воєдино окремі частини, продовжуючи вести нас до Єрусалиму, і повідомляє тут надзвичайно зухвалу звістку про прихід Божого Царства і про участь у житті майбутнього віку.
Лука підкреслює малий вік дітей, яких приносили до Ісуса. Докір Ісуса учням звучить і сьогодні у світі, де з дітьми поводяться так, немов вони не люди, а розмінна монета. Ісус каже, що саме діти по-справжньому показують нам, що означає прийняти Царство Боже і увійти до нього. Є щось таке в безпорадності дітей і в їх повній довірі тим, хто їх любить і піклується про них, що досконало виявляє ту саму покірливу віру, про яку говорить увесь час Ісус. Він зовсім не вважає, що всі діти – сущі ангели. Ісус, Який ріс старшою дитиною в сільській сім’ї, не з чуток знав, якими вимогливими і докучливими бувають діти. Але Йому видна сама суть того, що означає прийняти Царство Боже; це все одно що пити материнське молоко, все одно що впізнати вперше обличчя матері і посміхнутися їй.
На противагу цьому багатий начальник, який виглядає таким правильним, таким порядним, таким рішучим, дивиться в обличчя Наставника, якого він вважав «благим», «добрим», і, не побачивши бажаного, відходить із сумом. Він сподівався справити враження на Ісуса своїм благочестям і набожністю; на відміну від «грішників», про яких ми чули в попередніх розділах, він досяг видимого морального рекорду в дотриманні загальновідомих заповідей. Його питання, відповідь Ісуса і розмова, що йде за цим, з натовпом і з учнями дозволяють нам побачити саму суть того, що відбувається в міру наближення Ісуса до Єрусалиму.
Ісус встановлює те, чого пристрасно бажали більшість юдеїв: Боже Царство, рятівну верховну Божу владу, діючу по-новому на благо всього світу. Це означало, що вже нині міг проявитися той «майбутній вік», про який Він говорив. У своїй повноті він настане тоді, коли всяке зло буде видалене, і все ті, хто належить майбутньому віку, стануть причасниками Його життя. Оскільки грецьке слово «вік» частенько перекладалося як «вічність», майбутнє життя стали називати «вічним життям». Сьогодні багато хто розуміє цей вираз лише як існування, що вічно триватиме. Воно може бути бажаним або ні; це справа вибору. Але в будь-якому випадку це не той відтінок сенсу, який є видимим в оригіналі.
У новий вік Божий, як вірили юдеї, усе оновиться і буде позбавлене від занепаду, зла, гіркоти, болю, страху і смерті. І це лише початок. Виникнуть нові можливості, будуть нові радощі. Небо і земля з’єднаються, Бог і Його діти заживуть разом. От за такий стан речей і терпів народ. Це все настане тоді, коли над світом остаточно встановиться рятівна Божа влада.
І все це Ісус робить у сьогоденні. Звичайно, зло і смерть доки не зникнуть. Ісусу самому належить ще зіткнутися з силами і владою старого віку. Але там, де був присутнім Він і люди, що упокорено і покаянно вірили, що це Боже Царство діє в Ньому і через Нього, можна було вже розгледіти проблиски нового віку.
Тому багатий начальник і засмутився. Щоб наслідувати життя нового віку, йому довелося б відмовитися від цінностей віку старого і цілком довіритися новому, подібно до того, як нирцеві доводиться відірватися від берега, щоб стрибнути в річку. Він не міг серйозно шукати нового віку, поки не відмовився від атрибутів віку старого. Дотримання заповідей було справою хорошою і важливою; але раз він був прив’язаний до своїх володінь – а це, як ми бачили, складало для юдеїв, яким була обіцяна земля, важливий атрибут самовизначення, – то він не здатний був прийняти Царство Боже як дитя, з упокореною довірою дозволяючи Богові бути Богом. Істинне багатство лежить у небесній площині: «скарб на небі» не просто означає певний скарб, який ви будете мати після смерті, але той скарб, який Бог приберігає до тих пір, поки небо і земля не будуть приведені до своєї єдності, що було задумано із самого початку.
Вже нині промені нового віку прориваються в наш похмурий і старий світ. У житті Христової сім’ї є нові будинки, нові сім’ї, нові можливості для тих, хто залишив позаду все старе. У будь-яку епоху церква покликана бути саме таким братерством, живим втіленням майбутнього віку. У такій позбавленій егоїзму і дихаючої довірою громадського життя церкві її члени і люди, що оточують їх, зможуть побачити, що таке новий світ Божий, і все більше і більше уживатися в нього.