«Говорить до неї Ісус: Іди, поклич чоловіка свого та й вертайся сюди. Жінка відповіла та й сказала: Чоловіка не маю… Відказав їй Ісус: Ти добре сказала: Чоловіка не маю. Бо п’ятьох чоловіків ти мала, а той, кого маєш тепер, не муж він тобі. Це ти правду сказала. Каже жінка до Нього: Бачу, Пане, що Пророк Ти. Отці наші вклонялися Богу на цій ось горі, а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись. Ісус промовляє до неї: Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись Отцеві не будете ви. Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв. Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. Відказує жінка Йому: Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос, як Він прийде, то все розповість нам. Промовляє до неї Ісус: Це Я, що розмовляю з тобою…»
Один мій знайомий в отроцтві прийняв християнство. Він прийшов додому і з порогу заявив про це матері. Вона злякалася: вона вирішила, що хлопчик потрапив у лапи якоїсь секти.
– Тобі промили мозки! – закричала вона. Але в нього вже було заготовлена відповідь.
– Бачила б ти мої мозки, сама б захотіла їх промити! – сказав він.
Ні, йому не промивали мозки (як ми це розуміємо). Але коли людина впускає у своє життя, у своє внутрішнє і зовнішнє життя світло Ісуса Месії – а саме це зробив мій друг, – усе стає набагато ясніше.
Скоріш вже сучасна культура промиває нам мозки, на всі лади вкрадливо запевняючи, ніби не існує нічого, окрім світу, що оточує нас. Ця думка не вимовляється вголос з усією відвертістю, але помалу створюється такий настрій, коли набагато легше здається плисти за течією. От що таке промивання мозків. Дія Євангелія абсолютно інша: різкий поштовх, світло, що спалахнуло, розум і мораль включаються і уперше починають працювати по-справжньому.
Спочатку людина ще не розуміє, що з нею сталося, і реагує так само, як самарянка: її зацікавила можливість отримати «живу воду», і вона попросила Ісуса уділити їй цієї води, ще не здогадуючись, що спочатку треба позбавитися від заболоченої води, що застоялася, яку ти пив усе життя, і лише потім Ісус подарує тобі чисту, проточну воду, вона заб’є життєдайним джерелом у глибині твоєї душі. Що стосується самарянки, їй слід було передусім розібратися зі своїм шлюбом, вірніше, з тим, що замінювало їй шлюб.
Ісус бачить її наскрізь (ми ж пам’ятаємо, як Він з першого погляду розгадав Нафанаїла (1:47-49) і який ефект це мало). Ця жінка переживала один крах за іншим, з’являвся черговий «чоловік» і кидав її, число їх стало цілком достатнім, щоб у маленькому місті тільки про неї розпускали плітки. Очевидно, ці зв’язки закінчувалися формальним або неформальним розлученням, а не смертю співмешканця. Ймовірно, винна була не лише вона – і перед нею були винні. Але ми не знаємо, як складалися ці стосунки, які обставини чи емоційні травми в минулому заважали формуванню постійної прихильності, хоча здогадуємося, що черговий розрив і чергова травма тільки посилювали і без того нелегку ситуацію. Жінка бачила, як безнадійно заплутується її життя, і вона бачила, що Ісус знає все.
Будь-якому пастору доводилося стикатися з такою реакцією: як тільки знаходиш хворе місце, «пацієнт» квапливо заговорює про інше. А чи є кращий спосіб відвернути від етичних проблем, ніж заговорити на загальнорелігійні теми.
Скільки разів я це чув!
– Так, у місті ми ходили в церкву, а потім тітка узяла нас із собою, але дружина священика мені не сподобалася, от ми і перестали туди ходити.
– Мама була католичка, тато протестант, а я так і не зрозуміла, хто ж я насправді.
– Росла я в сім’ї методистів, але ми з сестрою почали ходити в молодіжний клуб баптистів, а тут, на новому місці, у мене немає знайомих християн.
Прислухайтеся – той же голос дві тисячі років тому:
– Я з дитинства думала, що от та гора, у нас у Самарії, – святе місце, але ви, юдеї, кажете, ніби поклонятися Богові можна тільки у вас.
Сенс ясний: оскільки юдеї і самаряни суперечать один одному, хтось помиляється, а можливо, помиляються всі, ні в чому немає упевненості, навіть мораль (от він, прихований підтекст), яку нам вселяли з дитинства, не так вже безумовна.
Усе це відмовки, жодного значення вони не мають. Бога не можна ототожнювати з Церквою. Бог пред’являє Свої права на кожну людину, Бог пропонує кожному, хто відмовиться від стоячих вод і звернеться до Нього за водою живою, нове життя, і ці права, це нове життя – абсолютні. Від них не сховаєшся за питаннями про те, в яку церкву кому слід ходити. Так і самарянка не могла сховатися від Ісусового заклику за суперечками столітньої давності про те, яка гора святіша – Сіон в Єрусалимі або Геризім, де звершували богослужіння самаряни.
Частково Ісусова місія, що приносить на землю небесне життя, полягає і в тому, щоб скасувати колишнє значення святих гір. Саме по собі це не ново. Коли Соломон за тисячу років до Ісуса освячував Храм, він вже розумів, що навіть небесам не вмістити Бога, тим більше не вмістить Його одна-єдина будівля. Святилища, побудовані людьми, або присвячені Богові висоти – тільки знаки реальності, і біда, якщо вони почнуть підміняти реальність. Не можна нічому поклонятися, немов Богові. Це – ідолопоклонство.
Живий, істинний Бог не може бути прив’язаний до якоїсь географічної точки чи архітектурної споруди. Він – дух. Дух не відвертається від фізичного світу (врешті-решт, цей світ Ним же і створений), але Він трансцендентний цьому світу, як автор і режисер трансцендентний п’єсі, що розігрується на сцені, навіть якщо (як у нашому випадку) автор сам виконує головну роль.
Жінці важко усе це «переварити». Навряд чи її порадувало затвердження Ісуса, що «спасіння – від юдеїв» (в. 22), але вже до слів, що богослужіння одного прекрасного дня втратить всякий зв’язок з географією святих місць і звершуватиметься в істині і дусі, вона зовсім не була готова. (Замисліться: а чи всі ми готові до цих слів – сьогодні?)
Щоб покласти край неприємній розмові, жінка прибігає до іншого прийому:
– От прийде Месія, – бадьоро каже вона. – Він нам усе і роз’яснить. А доти чи варто нам сперечатися?
Футболіст б’є м’яч у свої ж ворота і не бачить, що воротар відлучився.
– Це Я, – відповідає їй Ісус.
І Він повторюватиме це знову і знову. Кожного разу, коли Його слухачі ухиляються від головних питань і твердять: «Почекаємо, поки прийде той, хто може в усьому цьому розібратися», Ісус відповідає: «Це Я». Якщо ми чекаємо Його, то Він тут.