«Ведуть тоді до фарисеїв того, що був перше незрячий. А була то субота, як грязиво Ісус учинив і відкрив йому очі. І знов запитали його й фарисеї, як видющим він став. А він розповів їм: Грязиво поклав Він на очі мені, а я вмився, та й бачу. Тоді деякі з фарисеїв казали: Не від Бога Оцей Чоловік, бо суботи не держить. А інші казали: Як же чуда такі може грішна людина чинити? І незгода між ними була. Тому знову говорять сліпому: Що ти кажеш про Нього, коли очі відкрив Він тобі? А той відказав: Він Пророк! Юдеї проте йому не повірили, що незрячим він був і прозрів, аж поки не покликано батьків того прозрілого. І запитали їх, кажучи: Чи ваш оце син, про якого ви кажете, ніби родився сліпим? Як же він тепер бачить? А батьки його відповіли та сказали: Ми знаєм, що цей то наш син, і що він народився сліпим. Але як тепер бачить, не знаємо, або хто йому очі відкрив, ми не відаємо. Поспитайте його, він дорослий, хай сам скаже про себе… Таке говорили батьки його, бо боялись юдеїв: юдеї бо вже були змовились, як хто за Христа Його визнає, щоб той був відлучений від синагоги. Ось тому говорили батьки його: Він дорослий, його поспитайте.»
Якось пізно увечері мій друг повертався з роботи і помітив, що багато ліхтарів перегоріли. А коли він завернув у бічний провулок, ближче до будинку, він і зовсім поринув у темряву. Дорогу він знав, як свої п’ять пальців, і безстрашно рушив вперед.
І раптом зупинився. Тихий звук донісся з темряви. Він почекав, прислухався, але більше нічого не почув і подумав, що йому здалося. Він знову рушив вперед – і знову почувся той же звук. Мій друг зупинився, йому стало ніяково. Що там таке? Хто причаївся в темряві?
Підбадьорюючи себе, він окликнув:
– Хто там? – у надії, що його голос не прозвучить перелякано чи загрозливо.
– А, це ти, Пітер! – відгукнувся знайомий голос. – Слава Богу! Я не міг розгледіти в темряві, хто за мною крадеться, і налякався до смерті!
Придивившись один до одного в темряві, сусіди розсміялися від полегшення. Зосліпу вони злякалися, запідозрили в невидимці ворога.
Багато наших проблем так і виникають: дві людини, дві групи в темряві, кожна боїться іншої. Так Схід і Захід, особливо Радянський Союз і США, вели холодну війну на протязі майже півстоліття, з 1945 до 1989 роки. Тепер так само складаються стосунки між «західним капіталізмом» і «войовничим ісламом», не кажучи вже про більш локальні релігійні, національні, расові сутички. Подібні конфлікти можуть виникати навіть на робочому місці чи в сім’ї.
Зрозуміло, іноді небезпека буває цілком реальною. Навіть коли вожді зустрінуться і подивляться один одному у вічі, їх розбіжності можуть виявитися непереборними. Іноді одна сторона дійсно погрожує другій. Але в більшості випадків страх породжує страх, через страх народжуються погрози, а там і насильство.
У цьому епізоді ми бачимо, як поводяться дві охоплені страхом сторони: фарисеї і батьки сліпонародженого перед лицем чуда.
Фарисеї налякані появою якоїсь нової течії в юдаїзмі. Напад з боку їх не лякає, до язичництва, зовнішнього світу чужих релігій, до порядку, заснованого на грошах і владі, вони звикли, це давній ворог, і все ще зберігається надія на те, що колись Господь розсіє окупантів. Але якщо всередині їх власного, єврейського світу з’являється людина, діюча від імені єдиного істинного Бога, і починає здійснювати вчинки, від яких система, що склалася, тріщить по швах, з цим вони миритися не бажають.
Іван постарався як можна наочніше представити це протистояння, помістивши епізод у Храмі в самий початок свого Євангелія, у розділ 2. Вже тоді єрусалимські вожді побачили в Ісусі загрозу. А коли Він на додаток зцілив паралітика в суботу (розділ 5), вони цілком розпізнали цю загрозу. Суперечки в розділах 6, 7 і 8 ще більше прояснили ситуацію. А тепер, як ми бачимо, було прийняте офіційне рішення: всякий, хто визнає Ісуса Месією, буде відлучений від синагоги. (Бути відлученим від синагоги означало не лише виключення з релігійного життя юдеїв: синагога була центром усього життя общини, відлученому залишалося тільки йти з рідних місць.)
Таку реакцію породжує страх, класичний страх перед невідомим, тим, що не укладається в систему. І батьки сліпого теж злякалися, оскільки їм було відомо, що називати Ісуса Месією заборонено. Вони тривожилися за свій соціальний статус, за свій заробіток і навіть за своє життя. Вони так налякалися, що вважали за краще перекласти всю відповідальність на сина: «Поспитайте його, він дорослий, хай сам скаже про себе». Згідно із законом, звичайно, дорослий син вирішує сам, але чи так діють люблячі батьки?
«Досконала любов проганяє страх», – пише Іван у Посланні (1 Ів. 4:18). Євангельська історія розповідає про те, як різними способами діє любов, виганяючи страх, або виявляється безсилою перед страхом, коли людина відкидає досконалу любов, запропоновану Ісусом, відкидає Боже зцілення і світло. Для Івана любов і зцілення – невід’ємна частина нового творіння, що здійснюється в Ісусі і завдяки Ісусу.
Для нового творіння і «тиждень» встановлюється наново. У розділі 20 ми переконаємося, що з неділі почнеться новий тиждень, новий відлік днів, це буде момент повного оновлення, здавна очікуваний світом. Заповідана Мойсеєм субота була днем відпочинку після закінчення колишнього творіння, завершенням старого тижня. Це не означає, ніби колишнє творіння було поганим. Зовсім ні – Господь побачив Його і сказав: «Вельми добре воно» (Бут. 1:31). І суботня заповідь сама по собі цілком хороша (хоча ніде в Новому Заповіті ніхто – ні Ісус, ні Павло, ні інші засновники Церкви не вимагають від християн дотримання суботи).
Та все ж субота – символ того старого світу, колишнього Ізраїлю, який чекав, поки Господь зробить обіцяне. Колишнє творіння добре, проте недосконале. Ісус явився привести його до досконалості, і для цього творить усе наново.
Страх і ненависть фарисеїв, тривога, що охопила батьків зціленого, – дві сторони однієї і тієї ж сумної історії. От що відчувають люди замість віри, прийняття, надії. І в нашому світі залишилася безліч темних кутів, куди ще не проникло світло, багато темних плям у нашому особистому житті, де таяться страх, недовіра, тривога, розуміння, що позбавляє нас, гублять у зародку любов і віру. Але посеред щойно прочитаного епізоду сяє наше дороговказне світло: принаймні, сам зцілений сліпий готовий визнати в Ісусі пророка (в. 17). Пізніше він прийде і до повного сповідання Ісуса Месією, але тут він хоч би почав цей важкий шлях. Посеред страху і гніву єдина можливість відшукати шлях – побачити хоч відблиск істинного покликання Ісуса, хоч щось у Ньому зрозуміти і йти за Ним з пітьми до світла.